Читати книгу - "Королівська обіцянка"

Він притулився до дверей, наче збираючись стати з ними одним цілим, і на моїх очах просочився, як стрічечка диму, в замкову щілину.

Розділ шістнадцятий

В’язні

Коли тебе зраджують — це жахливо. Але двічі поспіль нарватися на зраду — просто свинство, нестерпне свинство!

Я сиділа в перекинутій клітці посеред темного залу, а кайдани, у які колись закували некроманта, мальовничо валялися під стінкою серед грудок висохлої глини. Будь-кому, хто переступить поріг, відразу ж стане зрозуміло: ця дурепа допомогла хлопчиськові втекти, а він на знак вдячності залишив її катам на розтерзання.

Напевно, я б зневірилася. Заридала, заплакала, знепритомніла й зачекала б у клітці до приходу сторожі. І я б, звичайно, загинула, якби вчинок Максиміліана не допік мене до живого. Ну нехай Уйма, у ньому я від самого початку сумнівалася, але ж хлопчисько цей мені двічі життям зобов’язаний!

Замок на клітці був величезний, новенький, щедро змащений мастилом. Прововтузившись із ним хвилин десять, я нічого не домоглася, зате забруднила руки мало не по лікті. Але ж Максиміліану вартувало тільки пальцем клацнути, і…

Був би в мене посох, я б знала, що робити. Але посох дістався ворогові; про ключ від Печатки я взагалі намагалася не думати. Дайте мені тільки вибратися із клітки — і світ переміниться, все владнається, все стане на свої місця!

Клітка важко похитнулася. Її сталеві пруття могли б, напевно, витримати падіння телеграфного стовпа. Дверні петлі, завтовшки з мою руку, не залишали надії. Але якось же треба вибиратися! Хоч вужем, хоч стрічечкою, як Максиміліан… Шкода, що Оберон не навчив мене ні на кого обертатися!

Я знову розгойдала клітку й покотила її на стіну. Бабах! Іскри від каміння, іскри з моїх очей. Замість однієї ґулі на чолі стало відразу три, від болю до очей підступили сльози, а кліці хоч би й що!

Я не заплакала. Я взялася обмацувати кожен прут. Цей тримається намертво і цей, і цей…

І раптом залізна прутина під моїми руками подалася!

Чи від удару об стіну, чи від іржі, чи ще від чогось, але один прут у клітці був трохи вигнутий і обертався навколо своєї осі. Якби повернути його ще зовсім трішечки, між пруттям з’явиться щілина…

Я лягла на спину й уперлася в зламаний прут ногами. Залізо огидно скреготнуло, але я навіть бровою не повела. Якщо стражники не почули удару клітки об стіну — отже, або вони глухі, або стоять за дверима й регочуть, спостерігаючи за моїми спробами. І варто мені вибратися із клітки — тут двері й відчиняться…

У шерензі залізного пруття стався легкий розлад. Схоже, ніби один з них трішечки відхилився до сусіда — попліткувати. І залишив вільною щілину, у яку більш-менш доросла людина не зуміла б просунути навіть руку. А я — заввишки з горщечок, тож повинна протиснутися, інакше мені гаплик.

Мені знову пригадався Уйма: «Аби голова пролізла». Кажуть, пацюки вміють пробиратися крізь діри розміром з вічко. У них череп якось там стискається. Шкода, що я не пацюк.

Обдираючи вуха, повертаючись то так, то сяк, я зуміла проштовхнути між прутами голову. Клітка небезпечно гойднулася. Сопучи й хекаючи, я визволила руки. Обперлася об підлогу — не вистачало ще, щоб клітка покотилася знову й задавила мене! Видихнула все повітря; м’ясо, яким пригощав мене принц-деспот, і вода, якою частував мене Уйма, неприємно захвилювалися в животі. Бодай би той принц лопнув зі своєю гостинністю! Ще трішечки…

Якийсь час я лежала на холоднючій підлозі, переводячи подих і намагаючись утамувати тремтіння. Потім вирішила, що мені терміново треба до туалету. Підхопилася, швидко оглянула зал, але не знайшла нічого ліпшого, ніж як прилаштуватися зі своєю потребою в дальньому кутку за купою сміття.

Після цього мені полегшало. Я пройшлася залою заспокоюючись. Навколо, як і раніше, було тихо. Я прокралася до дверей, притислась до них вухом…

Вони йшли сюди! Абсолютно точно: я почула далекий тупіт, голоси, металевий дзенькіт, і звуки ці щосекунди наближалися!

Від жаху мені знову захотілося в туалет. Я визволилася із клітки, а що далі? Куди я звідси подінуся, полечу? Кроки наближалися, ой лелечко…

Я підстрибнула. Зависла на долю секунди, важко опустилася на підлогу. Закусила губу, підстрибнула ще раз. Змахнула руками, наче птах. Повітря видавалося грудкуватим, ніби старий ватяний матрац. Вище, ще вище, ось і стеля. Надія одна: вони не бачать у темряві. Вони принесуть із собою факели, але я так вибруднилася, що зійду за химерний вапняний наплив…

З того боку загриміли ключі. Завищав, відчиняючись, засув. Я побачила смужку світла під дверима. Звичайно, вони відразу подивляться нагору — клітка ж була підвішена до стелі?

Я вже збиралася шльопнутися з висоти на голови тюремникам, як раптом побачила діру в стелі. Начебто відкритий каналізаційний люк, тільки перевернутий догори дном. Сіпнувшись, як потопаючий плавець, я підлетіла ближче, вхопилася за край, трохи підтяглася — і одночасно зі скрипінням дверей, що відчинялися, влізла досередини.

Тут можна було обіпертися об стінки спиною й ногами. Завмерти, як тарган у щілині, і відсапатися.

Унизу металося світло факелів, гриміло залізо й репетували три голоси. Один лаявся аж гай гудів, двоє інших вигукували в паніці якісь виправдання. «Чаклуни!» — долітало до мене. — «Ой лишенько моє, та ж чаклуни, у повітрі розтанули!» Луна повторювала їхні слова, так що шум стояв, як на дискотеці.

Я поворухнулася. Униз посипалося сміття зі щілини. Я завмерла.

Вони нічого не помітили. Обійшли зал, освітили все факелами, знайшли те місце, де я не втрималась і влаштувала туалет. Заверещали так, що хотілося вуха заткнути, — от тільки б руки були вільними.

Нарешті вони пішли.

Я повисіла ще трішки, для певності. Подивився вгору: колодязь, такий же рівний і кругленький, тягнувся кудись дуже високо. Що там? Куди мене виведе цей шлях?

І повільно, обережно, то намагаючись летіти, то впираючись у стінки, я рушила нагору кам’яною кишкою.

А якщо там, нагорі, люк привалено кришкою?

* * *

Кришки не було. Були ґрати, зовсім негусті, і я пролізла крізь них майже без зусиль.

Вибралась, лягла на підлогу й не встала б, навіть якби сам принц-деспот вирішив прогулятися поблизу.

Ото б хтось простяг наді мною руку, сказав би «Оживи», передаючи мені частину своєї сили! Нікому. Взагалі нікому. Навкруги темрява, залізо, вороги й зрадники. І десь зовсім поруч — Соляна Безодня.

«Ой на — ой на горі та женці жнуть»…

Я встала й пошкандибала коридором, сама не відаючи, куди йду, і нітрохи не