Читати книгу - "Приватне доручення"

Нікольський майже вибіг в кімнати. За дверима пролунав його голос: «Заарештованого сюди!»

Міліціонер ввів хлопчину років 17–18. Очі його були сповнені страхом. Втягнувши голову в плечі, він все намагався прикрити рукою розідрану на плечі сорочку.

Весь вибруднений в глині, він стояв, схлипуючи й тремтячи.

— Прізвище, ім'я? — суворо, але спокійно запитав Карпенко.

Хлопчина стрепенувся.

— Тарас Яцишин. — І раптом упав на коліна. — Тільки не вбивайте мене! — заголосив він. — Я все, все розкажу! Я не хотів… То вуйко Іван примусив!..

Карпенко ступив до нього, взяв за плечі, підняв.

— Ніхто тебе не збирається вбівати, чого ти голосиш!

Рябе обличчя хлопчини, забризкане глиною, було смішне й жалюгідне.

Карпенко позіхнув, щоб приховати несподівану посмішку.

— Бери краще стілець, Тарасе. Давай його сюди. Сміливіше, сміливіше. Тепер сідай. Розмовляти будемо?

— Будемо, — боязливо промовив затриманий.

— В бога віриш? — раптом запитав Карпенко, помітивши під роздертою сорочкою Тараса бруднувату ниточку з маленьким хрестиком.

— Трошки.

— Правду говорити будеш?

— Буду, їй-богу, буду!

«В бога — трошки, а правду говорити — «їй- богу». От і примири це протиріччя!» посміхнувся в думці Карпенко, дивлячись на хлопчину, що все ще схлипував.

— Ось що, Тарасе Яцишиін. Ти не рюмсай. Хустина є? На, втрися і давай займемося справою. — Карпенко дістав з кишені пропахлу тютюном хустину. Вона давно втратила білий колір, і Карпенко усумнився: чи зручно давати цю сіру на колір ганчірочку, що її зовсім недавно ще можна було назвати носовою хустиною. Все ж він простягнув її хлопцеві.

— Не дуже чиста, але це в кишені так вибруднилась.

Тарас сприйняв пропозицію втертися, як наказ. Він старанно потер хустиною під носом, але висякатись не відважився і повернув Карпенкові.

— От і добре. Батько є?

— Є.

— Це він послав тебе на міст?

— Ні. Вуйко Іван. Тато в 1946 році в трибунал потрапили… А тепер додому повернулися. Вуйко Іван кажуть, що за тата помститися треба.

— А батько знав, що ти пішов на міст?

— Ні. Тато з братом не ходять один до одного.

— Посварилися?

Тарас кивнув головою.

Слухаючи хлопчину, Карпенко почав розуміти, що Іван Яцишин, рідний дядько Тараса, і Коломийчук часом давали хлопцеві невеликі завдання: то порахувати танки й гармати, що проходили через село під час маневрів, то з'їздити у Львів і по дорозі подивитися, чи не появився де новий аеродром, то купити батарею для радіо.

Нещодавно повернувся з ув'язнення батько. Тарас хотів похвастатись перед ним своїми «подвигами», але дядько заборонив йому це робити. З братом батько відразу не полагодив і суворо наказав синові не зустрічатися з дядьком. Але Іван вже прибрав до рук племінника. І от позавчора дядько викликав Тараса до себе. У нього був Остап Гак. Прийшов Коломийчук і наказав їм висадити в повітря залізничний міст. Коломийчук про щось поговорив в дядьком і пішов, залишивши їм вибухівку і гроші. Сьогодні ввечері Тарас, дядько й Остап, озброївшись— автомат дядько ніс в мішку— сіли на поїзд, а біля мосту зіскочили на ходу й напали на вартового, але їх підстерегла засідка. В Тараса почали стріляти — і він кинув зброю.

Було схоже, що хлопчина говорить правду. На Карпенка неприємне враження справила його заляканість, наче він все чекав, що його ось-ось почнуть вбивати.

— Відправте хлопчину в райвідділ, — наказав Карпенко Нікольському.

Карпенко з райуповноваженим вийшли на ледь освітлену безлюдну площу перед вокзалом. Підійшов Лосько.

— Я викликав на завтра мінерів з військової частини. Тих, які обстежували міни, вилучені в «Глухонімого». А з поїздами справа така: в 22–25 з Клуша на Стопачі через міст пройшов військовий ешелон.

— Невже вони не знали часу руху поїздів? Яка рація висаджувати міст за годину до появи поїзда, до того ж за півгодини на мосту повинні були змінитися вартові? Та й вибух би цей тут почули. Ні, вони повинні були знати про це. Ці три — люди Коломийчука, а він знав усе. Значить — тільки міст і все? Нічого не розумію.

— Так, так, — обізвався райуповноважений. — Висаджувати просто так міст їм не було рації.

Пішли через площу. Біля зачиненого кіоска блимав вогник — хтось курив. В темряві лише вгадувалися обриси постаті. Коли вони порівнялися з кіоском, вогник метнувся до них.

— Товаришу підполковник! — неголосно покликав той, що курив. — Пробачте, можна вас на хвилину?

Людина потрапила в смугу світла, і Карпенко побачив, що це старший сержант залізничної міліції. Всього було зовсім молоде обличчя.

— Ви хотіли щось мені сказати?

Хлопець завагався. Карпенко перехопив його насторожений погляд — через плече, в бік вокзалу.

— Йдіть у райвідділ і там зачекайте на мене, — прийшов йому на допомогу підполковник. І, повернувшись до райуповноваженого, запитав — Товаришу майор, хто зараз у райвідділі?

— Лише вахтер внизу, — зрозумів його майор. — Але він хлопець мовчазний.

Коли Карпенко зайшов до кабінету райуповноваженого, старший сержант, що сидів на канадці, схопився. Карпенко жестом запропонував йому сідати, взяв стілець і сам сів навпроти.

— Ну, познайомимось поближче. Звуть мене Ігорем Олександровичем, прізвище — Карпенко. А звання моє ви вже знаєте, хоч я ходжу тут в штатському.

— Наш солдатський зв'язок працює бездоганно, — посміхнувся старший сержант. — Особливо, коли начальство приїжджає. Старшин сержант залізничної міліції Іванцов Мирон Михайлович, — . раптом спохватився він, — 1930 року народження, в міліції служу два роки, відразу ж після того, як демобілізувався з армії. Я тутешній, з села Гаї, Стопачинського району.

— Це, ви затримали «Глухонімого»? — поцікавився Карпенко. — Куріть, куріть, — дозволив він, побачивши, що Іванцов дістав і знову заховав сигарети.

— Так, це ми разом з солдатом Басаджієвим з прикордонного загону. Тільки я не про те хотів, товаришу підполковник. Не знаю, як вам і сказати. Може, мені здалося. Коли ми вчотирьох з капітаном Нікольським замаскувалися в засідці біля мосту, а потім побачили, як бандити напали на вартового, то відразу ж хотіли побігти йому на допомогу. А капітан говорить: «Не треба, почекаємо ще трохи. Може, їх не троє, а більше». А тут я дивлюся, вартового ось-ось заріжуть, а капітан все «підождіть» та «підождіть». Ну, я не міг того допустити, щоб на моїх очах людину вбивали, і вистрілив. Тут, звичайно, всі кинулися вперед без наказу капітана. Хто вбив другого бандита, я не розгледів, а третій — Тарас Яцишин, я його відразу впізнав, він з нашого села, злякався, кинув пістолет і руки підняв. Тут підбігає капітан і з ходу з