Читати книгу - "Веселий ярмарок"

Ви злющі й недобрі люди,— дорікнув нам Григір Нестеренко.— До того ж з убогою фантазією. Вам нічого, крім чорного запису у трудову книжку, на думку не спадає. А тим часом з людиною треба працювати, боротися за неї, підносити її над нею самою. Ви в Цесарчука не вірите, і він ту віру втратив. Його лають, а він очима кліпає і вже навіть не червоніє, наче й не про Йосипа йдеться. З рядового службовця він перетворився на казкового героя, що уособлює мало не всю людську глупоту. А якщо ми гуртом спробуємо створити іншу казку — про мудрого дурня? Трохи зусиль, і ніхто не впізнає Йосипа Цесарчука — героя новітнього міфа...

Так воно й сталося. Скрізь, де тільки можна, ми хвалили, підносили, утверджували Цесарчука. Відділівське начальство спочатку зневажливо кривилося на ту хвальбу, не сприймало її насправді. А відтак стало уважно поглядати на новоявленого мудрагеля. Нарешті йому доручили кілька складніших справ.

Відповідальне доручення Цесарчук виконав як завжди. Щось переплутав, чогось недовивчив, якісь мало прийнятні й незрозумілі пропозиції вписав до своєї доповідної записки. Але й ми вже на той час власну методу вдосконалили. Тож плутанину рекламували як уміння розкривати проблему в усій суперечливості причинно-спадкового зв'язку, прогалини в аналізі стану справ беззаперечно свідчили про здатність Цесарчука зосереджуватися на головному.

Чутки про дивовижне Цесарчукове прозріння розійшлися по управлінню — адже ми, намагаючись не червоніти, боролися за безсмертну душу Йосипа по всіх управлінських коридорах, буфетах, курильнях. Так створився новий міф, нова казка про розумного дурня, чия глупота була, виявляється, добре замаскованою мудрістю.

Останнім, здається, у той міф повірив сам Цесарчук. Перші місяці він здивовано слухав наше тлумачення його вчинків, писань та думок і... мовчав. Та одного дня Йосип спробував наморщити своє невисоке чоло й виголосив:

— Так, саме це я й мав на увазі.

Ці слова так вразили відділівське начальство, що невдовзі Цесарчука призначили керувати нашим сектором...

Відтепер Йосипові Григоровичу більше не треба особисто готувати відповіді, які щось дозволяють або забороняють. Коли ж ми приходимо до нього зі своїми паперами, він уже звично наганяє зморшки на чоло й проголошує:

— Так, саме це я й мав на увазі.

Ми сумно посміхаємося, виходячи з кабінету, а наш відділівський філософ та ерудит Григір Нестеренко, червоніючи, пропонує нам подумати над новою казкою, над іншим міфом про Цесарчука...

Анатолій Михайленко

НАША ВЗЯЛА

Ми з Петром Свирстюком — приятелі, сусіди й колеги: длубаємось у торгівлі. А дружини наші змагаються.

Петрова жінка дістала французький мохер. Моя — італійський.

Зате моя добула лондонські чобітки, а Петрова — лише з якогось Рейк'явіка.

Моя хапонула чехословацьку кришталеву люстру, а Свирстючка — тернопільську: і дорожчу, і зовсім не кришталеву, а тільки під кришталь.

Килими у нас косівські, а Петровій привезли індійські.

З меблями нам теж не поталанило: маємо румунські. Свирстючка хизується фінськими.

Зате дача в нас — кам'яниця на сім кімнат. Петро спромігся лише на двоповерховий котеджик з чотирьох кімнаток, та ще й без підвалу.

А ось на транспорті — моя жінка вважає — ми втратили: до останнього часу катав її на «Ладі», а Петро свою — на «Волзі»...

Свирстюкові дали шість років, а мені — п'ять.

Усе-таки наша взяла!

Анатолій Михайленко

ВІТАЛЬНА АДРЕСА

Іван Калістратович йшов на пенсію, і підготувати вітальну адресу доручили працівникові його відділу Миколі Недобию.

Він написав:

«Сьогодні, коли ви нарешті йдете на заслужений відпочинок...» Потім замислився, зітхнув і викреслив слово «нарешті».

Друга фраза вже давно сформулювалася у голові:

«Ми з радістю прощаємося з вами, бо давно хочемо спекатися вашої безпомічної керівної руки». Тут Недобий знову замислився і написав: «Ми не прощаємося з вами, бо не можемо уявити відділ без вашої твердої керівної руки».

Наступне речення в уяві Недобия звучало так:

«Час звільнити стілець в окремому кабінеті, де, відгороджені від життя, ви протягом останніх років протирали штани». Але прозвучало воно дещо інакше: «Нам боляче бачити осиротілий стілець і стіл у вашому кабінеті, за яким упродовж останніх років народилося так багато думок та ідей».

Передостанній абзац Недобий сформулював таким робом:

«Сподіваємося, що й надалі вудитимете щук, як це часто вдавалося вам у робочий час, і не сунутимете носа у роботу відділу». Потім Недобий дещо викреслив, а дещо підправив: «Сподіваємося, що надалі ви не лише вудитимете щук, а й братимете активну участь в роботі відділу».

Наприкінці Недобий чесно дописав: «Відпочивайте на здоров'я» і пішов по кабінетах збирати автографи.

Андрій М'ястківський

ТАК ПРИГРІЛО СОНЕЧКО

Дивиться дядько Тихін на Кравцевого Васька, коли той саме із Савчуччиною Марійкою вітається, та й каже своїй старій:

— Посіяв хлопчина вуса...

— А ти чого туди очі вернеш? Стружиш на тім верстаті, то стружи. Твої вуса вже сиві.

— А сиві! — наче з гордістю каже Тихін.

— То й не балакай про таке, діду.

— Чи я щось зле кажу? — усміхнувся.

Марійка вже сховалася за кущами бузку на своєму подвір'ї. Кравців Васько пішов собі вулицею, а Тихій перестав стругати рамку для вулика та й дивиться на жінку, що винесла коритце заминухи качкам.

— Чого ти? Наче вперше мене побачив...

— Я ж тебе не зачіпаю.

— Не вистачало, щоб зачіпав...

— Сонце сьогодні таке, Оленко, як...

— Як що? — не хоче усміхнутися Олена. Не дочекавшись відповіді, питає про інше: — Чого це ти мене Оленкою?.. Віджила я вже ті пестощі...

— Якось так сонце на мене пригріло, коли побачив того хлопчину... Так він на Савчуччину Марусю задивився, аж спинився проти воріт. І уявилося мені, що то я йду, а ти стоїш у воротях. Сонце так пригріло...

— Балакаєш, наче десь чарку перехилив...

А чоловікові хотілося підійти до жінки, глянути в очі і ще раз сказати «Оленко». Але її обступила качва. То й спитав:

— Хіба це так давно було?

— Що було?

— Та нічого... Сонечко так лагідно...

І взявся за фуганок. Із свистом упала на землю соснова струганка.

Тим часом сонце зайшло за білу хмарину.

Андрій М'ястківський

ПАРАД ПЛАНЕТ

Такі тепер усі мудрі, що нехай їм всячина. Таж колись жодна молодиця слово «аероплан» не могла вимовити, всі «яроплан» казали, а тепер — «рентген», «аерофлот», а це останніми тижнями про парад планет заговорили.

Щось по радіо балакалося, щось у газетах писалося, а село, як вулик:

— Моя сусідка, оця, що звалась