Читати книгу - "Флешка-2GB"

і висублімовували окремі особистості. Зате можна було випити філіжанку кави з усім наявним місцевим масонством. Або відбути філософський декалог, який насправді був діалогом, а міг би бути й монологом, бо представники різних шкіл вживалися в одному тілі. Або погомоніти з оракулом квакеро-картезіанства, що розглядає учення Григорія Сковороди крізь призму «Майтрайяні-самхіта Яджуверди». Або подивуватися месії постпрокрусталізму, котрий у вигляді презенту розсилає президентам усіх країн проекти старого влаштування світу. Або, в гіршому випадку, зустріти на вулиці підпилий гуртик, що репрезентує значний діапазон української поезії. Погодьтеся, доволі-таки зручне, компактне, щоб не сказати — ергономічне влаштування світу. Те, заради чого в столицях, можливо, довелося би вдаватись до пошуків, у Станіславі завжди було в полі зору, в межах слуху, під рукою, а деколи й просто плуталося попід ногами.

Щоправда, потрібні були неабиякі здібності, аби одночасно вважатися, скажімо, редактором, інженером (бо доводилося ще й годувати сім'ю), художником, віолончелістом, поетом і не захворіти при цьому на шизофренічне роздвоєння, розтроєння, розсотнення особистості. Проте на відсутність здібностей ніхто не нарікав. Кожен хотів спробувати бути кожним, кожен прагнув усього.

Так, для прикладу, Мирослав Яремак задекларував намір створити і власноруч зреалізувати всі стилі, течії і напрямки образотворчого мистецтва, які могли б у свій час виникнути на цьому терені, але, з огляду на відомі обставини, не виникли і не заіснували. Він один вирішив надолужити втрачені можливості кількох поколінь, і якби ті покоління знали, що в якомусь коліні у них буде такий вартий поклоніння послідовник, вони принаймні щезали б із полегкістю або, що легше, могли би дозволити собі не з'явитися зовсім. Натомість Тарас Прохасько у своєму тотальному прагненні охопити все, а може, у всеохопній любові до тотальності сформулював тавтонімінно-тотемінне поняття чи категорію «всьогості», котра саме з огляду на свою всьогість не змогла б уже бути ні категорією, ні поняттям, а тільки сама собою. Університетський же універсал Володимир Єшкілєв, своєю чергою, вдосконалювався в пошуках універсального знаку, універсального закону, універсальної унії Універсуму.

Все це, безумовно, була гра, приміряння найрізноманітніших масок і вбрань. Адже ми втрапили зненацька у гармидер всесвітнього гардеробу, і мус' було якнайшвидше вгадати, вирахувати, відчути свою майбутню роль, щоб вчасно вибрати, щоб не згубитися серед цього блискітливого мотлоху: зіжмаканих трико, лискучих смокінґів, злинялих джинсів, вільного покрою мулярських фартухів, вельветових комбінезонів, спорохнявілих киптарів, запасок, тунік, ковбойок, светрів, корсетів, пуловерів, футболок, фуфайок, кальсонів, шароварів, панталонів, галіфе, шортів, блюзок, курток, плащів, мундирів, камізельок, фраків, френчів, ропілью, пурпуенів, рединготів, «кажанів», «штормівок», «штурмовок», «вітрівок», «толстовок», «тєльніків», «бермудів», «треків», майок, майток, бюстгальтерів, панчіх, підв'язок, колготів, леґінсів, шкарпеток, гольфів, гетрів, беретів, брилів, циліндрів, шапокляків, канотьє, панам, «підарок», «гандонів», «будьоновок», «аеродромів», касок, кепі, тюбетейок, чалм, мармурок, парандж, черкесок, халатів, хітонів, сарафанів, саванів, сарі, бікіні, настегнових пов'язок, фіґових листків. Бо карнавал не чекає, бо обіцяна радість життя чигає тут же за дверима, і як не перейнятися хвилюванням, віталістичною неврастенією, коли все, про що ти стільки мріяв, — ось воно тут, перед тобою; тож поспішай, лови, хапай, пильніш шукай — не помилися у виборі, вдихай, вдихай на повні груди столітній порох, вбирай, вбирай просякле історичним потом шмаття, весь цей культурний second-hand, вбивай, вбивай в собі архаїчні турботи про ідентичність, стиль, мораль, традицію — еклектика, mixborder, дифузія, fusion, артистична неперебірливість, cross-current, давно самі вже стали ідентичністю, і стилем, і мораллю: етично те, що еклектично.

«Жінки зникали за завісою, залишали там свої сукні і з'являлися в нових. На стільчиках з позолоченими ніжками сиділи рядком пані і тупали по килиму щойно взутими черевичками. […] Ті, що спізнилися, поривалися на сцену, натомість звідти струмів потік щасливиць у бальних сукнях, у піжамах з драконами, у ділових костюмах, у капелюшках набакир».

Впізнали? Так, безумовно, це був театр Воланда, ми повинні були ідентифікувати його принаймні за Булгаковим. Та нам було ніколи. Ми поспішали показатися один поперед одним у найрізноманітніших одежах, в найнесподіванішому антуражі, під найнежданнішою машкарою. Ми мавпували все, що можна було змавпувати: художні прийоми, філософські методи, засоби вираження, форми протесту і форму окулярів, кодекси честі, ходу, жести, посмішки, артикуляцію, сленґ, варіанти реакцій, стереотипи сприйняття і списки стереотипів, довжину волосся і висоту обцасів, манеру поведінки, ширину кльошів, широту поглядів, діапазон прийнятного і перелік табу, рецепти невимушеності й переписи кави, марки вин, порядок причащання, комплекти комплексів та індекси імперативів, способи куріння і злягання, канони стьобу і закони кайфу, правила письма, різновиди прозрінь, розміщення та розмір стигм, розмахи крил…

Однак я, здається, знову захопився.

А вся справа полягала в нашому підсвідомому намаганні якнайшвидше, прискореним курсом набути той досвід, який Європа набувала упродовж століття і який силою обставин був для нас раніше недоступним. (Існує навіть ідіома, що дивним чином пасує цьому випадку: галопом по Європах.) Забувалося і те, що омріяна Європа великою мірою давно вже фантом, міф, ілюзія, і те, що вона не тільки і не стільки:

       августіший і блаженніший Франціско Аквінат,

             блудливий барон Аін-Кавель Б'ігоп maiden,

                                           міс Ван дер корбюзяк,

                        Гайль Юлій Гайдеґергадамергантенбайн,

                      далі тангі Далі дада дюшан,

                                Еліотелюар рогоносий есквайр,

             фасбін дер клєЄ,

                        жлобина Женесартр,

празький цвіркунець Юрасик Замза,

                                               И,

            Бретон Мондріанович Іонеско,

                                 Кокто Їонескович Тцара,

                                      Йонеско Мрожекович Беккет,

                кічуватий кітсик Кляйнст,

              Павнд Лоуренсович Лелюш,

                дуінізований корнет Мальте Марія Бріґґе,

                       садистуватий Нахер де Мазох,

золотоволоска Меріт фон Оппен-Гайм,

               раблезіанець Пантаґрюа Ґарґантюєль,

                  варгінальний Рихард Онеггерсаті,

сафовита sophisticated lady Стайн,

   богомольний і цинічний Тарас Григорович Ніцше,

      упертий антисеміот Умберто Феко,

       його величність Франц-Йосиф Швейк,

              хвалько Хвеліні мастроян,

Целяни, Шульци, Циммермани, весь список Шиндлера,

Арнольд Павлович Черчіль,

          штокгаузнутий Шенберг,

Ще хтось один на букву Щ,

для різноманітності гіповий Юрайя Гіп, скажімо,

і насамкінець юнга Фром-Фройд Ясперс — увесь кагал.

Якось не бралося до уваги, попросту було непопулярно зважати на те, що теперішній досвід Європи — це передовсім досвід двох світових воєн. Та й сьогодні про це не дуже зручно говорити. А тому напевно не варт розводитися про кілька «generation perdue», звироднілу аристократію та різних артистичних виродків — леґалізація мерзоти завжди відбувалася не без допомоги моралізаторів, власне кажучи, вони й були найбільшими мерзотниками. Немає також сенсу занурюватися вглиб історії, щоб викрити химер позитивізму та раціоналізму, чи ще далі — аби проаналізувати, скільки різної гидоти, збочень та паскудств породив канонізований мистецтвом культ ранньохристиянських святих. І вже зовсім безглуздо нагадувати, що вся класична європейська культура базується на поганській греко-римській міфології. Про все це можна було би говорити серйозно, якби взагалі можна було говорити серйозно, якби мова не була