Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 2"

– Лісничий, якого закололи, говорив, що там є щось під землею, – пригадав собі Кос.

– Пан вахмістр питають, – знову почав сурмач.

– Почекай, сам йому скажу, – урвав командир «Рудого» й наказав: – Картярі залишаються і кінчають роботу. Якби фріци поверталися, блокувати шосе вогнем. А взводний Єлень з рядовим Черешником поїдуть зі мною верхи.

Сурмач зрозумів, витяг ногу з лівого стремена, під'їхав ближче. Янек вхопився за луку сідла і Стрибнув йому за спину. Те саме зробили Томаш і Густлік. Шарик зацікавлено приглядався цій раптовій зміні засобів пересування, загарчав навіть невдоволено, що йому не виділили верхового коня, проте побіг клусом за кіннотниками.

Дивлячись їм услід, Віхура задекламував:

– Залишитись одному на шосе і вночі – це люблю, сказав я, це люблю!

– Вірші?

– А ти що думав. Казала мені Лідка, що ти її грузинськими віршами причаровував. Я також зумію.

– Як зумієш, то підніми, вирівняти треба. – Григорій показав йому, як братися за шворінь, застромлений в трак зірваної гусениці. – Наше щастя, що ці десантники не мають чим припекти танкові.

– Хіба що гранату кинуть.

– Не підійдуть. Звідсіля добрий обстріл.

Коні стомилися під подвійним тягарем, щораз частіше переходили на повільний крок і, поки прибули на місце, вітер розігнав хмари з місяця, пояснішало. Було так, як і казав Густлік – на пагорбку, з якого кілька днів тому побачили обоз у фільварку й череду корін, чекав Калита, а кілька метрів далі сіріла овальна башта, вкрита маскувальною дротяною сіткою.

Вахмістр коротко доповів обстановку й закінчив похмуро:

– Без саперів діла не буде. Або кликати допомогу, або чекати, поки німці, повертаючись, не відкриють.

– А коли є ще один вихід? – запитав Кос- Приміром, десь тут, на подвір'ї?

– І фільварок також блокуємо: дванадцять уланів з трьома ручними кулеметами.

– Треба подивитись.

Ховаючись поміж кущами, Янек зійшов схилом пагорбка до фільварку. У вузькому яру стояв коновод, який тримав за вуздечки четверо коней. Праворуч – замаскований кулемет і троє уланів біля нього. Двісті метрів далі в місячному сяйві лежало безлюдне подвір'я. Звідти долинали ритмічні удари, немов хтось ломом кришив стіну.

З хліва, не підозрюючи, що хтось за ним стежить, вийшов німець і подався до криниці. Кулеметник водив за ним стволом кулемета, тоді буркнув:

– Зняв би.

– Вахмістр одірвав би тобі голову, – відказав заряджаючий. – Треба чекати.

– Чого вони там грюкають?

– Піди подивися.

– Сам іди, коли такий розумний.

– Мені до того байдуже.

Янекові теж дуже хотілося б знати, що там німці поробляють, чого шукають у фільварку й під землею. Що вони затівають?

Його розсердила словесна перепалка кулеметників. Небагато зробиш з таким солдатом, якому «байдуже». Повернувшись, мовив до Калити – гостріше як годилося б:

– Треба було не дозволяти їм лізти під землю або послати когось слідом…

– В якому це уставі записано, щоб кавалерія переслідувала противника під землею? Та й як, люк зачинено?

– Це ще треба перевірити. Доповісте все докладно генералові.

– Ясно. І про аварію таака теж. Щодо цього з конем певніше.

– Ходімо, – повернувся Кос до Єленя й Черетпняка. Відійшли поміж дерева і залягли разом з Шариком за кілька метрів від бункера.

– Як зараз не вилізуть, то засну, – широко позіхаючи, прошепотів Єлень, – Ти б дав мені цей мотлох під голову, – потягнув Томатів рюкзак до себе.

– Твердий, – усміхнувся Черешник.

Тротил! Тротил треба завжди мати з собою, думав Кос, хоча б кілька брикетів. Сушив собі голову тим, як пробратися до бункера, але нічого розумного на думку не спадало.

Ніхто з присутніх цього не помічав, але Шарик відчув – хазяїна щось турбує. Тицьнув його носом у руку, а потім дряпнув лапою по халяві і показав на предмет, який спершу здався Янекові каменем, а потім – начебто лисим їжаком.

– Дивіться, – прошепотів Янек.

Зі шпарини в бетоні, два метри над входом, блиснувши в місячному сяйві, поволі висунувся тонкий пружний металевий прут.

– Одірвати, хай їм чорт? – спитав Густлік.

– Сполохаємо, – похитав головою Кос. – Треба хитрістю. Коли в нього не вийде прийом, може, вилізе, а ви…

– Ясно, – сказав Єлень і потягнув Томаша за рукав. – Ходімо, синку, цього-то вже зможеш відлупцювати, – показав затиснений кулак, – і не дивитися, яка ґуля вискочить.

Коли обережно підійшли і причаїлися біля самого входу, Черешняк для певності шепнув:

– Справді? Можна відвести душу?

Сілезець, приклавши пальця до рота, ствердно кивнув головою.

Янек виліз на бетон, присів біля антени й обережно зачепив за неї дулом автомата. Трохи підняв і знов опустив. Шарик лежав поряд, поклавши морду на витягнені лапи, і водив очима за дулом. Ця операція так його здивувала, аж заскавчав.

– Радіохвилі не проникають крізь металевий екран, – теж пошепки пояснив йому Кос. – Все тобі треба знати?

Обер-лейтенант флоту Зігфрід Круммель не любив Балтики. Почував себе добре на широких водах Атлантичиого океану, навіть у Північному морі – куди гірше «в цій мілкій тарілці з галушками», як часом любив казати.

Проте на війні рідко можна бути хазяїном власної долі, саме тому від осені сорок четвертого року підводний човен, яким командував Круммель, плавав у Балтійському морі. Уникаючи щораз пахабніших катерів-мисливців, ховаючись од «ильюшипмх», прикривав комунікації, що вели до оточених у Латвії дивізій. Потім допомагав оточеним у східній Пруссії; ще згодом – гарнізон, з яким поляки вели запеклі бої за Колобжег, і, нарешті, оця сухопутно-морська операція.

На базі йому сказали, що йдеться про надзвичайно цінну сировину, пов'язану з виробництвом вундерваффе, чудо-зброї, яка не лише врятує великий рейх і Адольфа Гітлера, а й змусить капітулювати всіх ворогів. Вірив, або принаймні дуже хотів вірити, що таку зброю можна сконструювати, поки ще не пізно.

Парашутисти під командою Гуго Круммеля завдання не виконали, але останнє повідомлення про хід операції вони передали по радіо з району фільварку. Отже ті, що вціліли, повинні бути десь тут. Такого не буває, щоб з розбитого загону не залишалася хоча б одна душа. Може, причаїлися в підземеллях, де сховано серце чудо-зброї.

Круммель сидів під стіною в глибокому затінку. Дивився, як один з матросів набирав з криниці воду. Досі операція розгорталася успішно, аж занадто. Люди стали впевненішими. Не такі вже й страшні ті червоні, як їх малюють. Не такі вже й пильні, коли досі не помітили десантної групи.

Підійшов матрос з відром.

– Вода, панове, свіжа вода.

Крізь чималу діру, продовбану в стіні, виліз танкіст, став навколішки