Читати книгу - "Три товариші"

— Стомилися? — запитав я.

Вона похитала головою і посміхнулась.

Я показував на кафе, мимо яких ми проходили.

— Може, кудись зайдемо?

— Ні. Знову те саме — не хочеться.

Ми пішли далі, дійшли до цвинтаря. Він був наче тихий острів серед кам'яного потоку будівель. Дерева шуміли, але верхівок не було вже видно. Ми знайшли вільну лаву і сіли.

На обочині вулиці дрижали великі оранжеві плями — сяйво ліхтарів. Усе густіший насувався туман. Туман і світло — одвічна казка. Хрущі сп'яніло злітали з лип, кружляли навколо ліхтарів, з розбігу стукались об вогке скло. Туман заворожував навколо все, підносив кудись у височінь, пускав у глибину — готель навпроти нас був уже океанським пароплавом з освітленими каютами над чорним морем асфальту, сірий силует церкви став фантастичним парусним судном з високими щоглами, що губилися десь високо в сірочервоній заграві, а ось і каравани будинків почали рухатись, кудись пливли…

Ми мовчки сиділи рядом. У тумані все ставало нереальним, фантастичним, і ми — теж. Я подивився на дівчину — в її широко розкритих очах виблискувало сяйво ліхтарів.

— Іди ближче до мене, — сказав я, — бо туман понесе тебе геть…

Вона повернула до мене личко… Воно всміхалося, уста були напіврозкриті, зуби виблискували, великі очі дивилися на мене, але мені видавалося, ніби вони мене зовсім не бачать, ніби вона всміхається не мені, а сіро-сріблястим тіням, що пливуть повз нас, ніби її причарували подихи вітру у верхів'ях дерев, струмочки туману, що котилися вниз по стовбурах, ніби вона прислухається до глухого, неясного заклику, що лунає десь поза деревами, десь за краєм світу, ніби їй оце зараз треба встати й піти геть, крізь туман, впевненим кроком кудись просто себе, піти за глухим таємничим покликом землі і життя.

Ніколи не забуду цього обличчя, ніколи не забуду, як воно потім прихилилося до мене, як воно мовчки прибрало повного виразу, як сповнилось ніжності і ласки, тихого сяйва, наче розквітло; ніколи не забуду, як її губи розкрилися мені назустріч, як очі її наблизилися до моїх, як вп'ялися в них, запитливі, серйозні, великі і блискучі, як вони потім повільно закрилися, ніби здаючись…

А туман усе насувався… Хрести на могильних пам'ятниках неясно височіли за імлистою завісою. Я загорнув Пат до себе в пальто. Місто зникло. Час зупинився.

Так ми сиділи довго. Потроху міцнішав вітерець, тіні заколивалися перед нами в сірому тумані. Заскрипіли чиїсь кроки, почулося тихе мурмотіння, потім приглушене бренькання гітар. Я підвів голову. Тіні наближалися, перетворювалися на темні фігури, сходилися в коло. Запанувала тиша. І раптом пролунав голосний спів:

— Ісус, Ісус шукає і тебе…

Я аж підскочив… Потім прислухався. Що це там таке? Хіба це ми десь на небі? Це ж бо був справжнісінький хор, жіночий двоголосий хор…

— Вставай-но, грішнику убогий… — залунало над кладовищем у ритмі полкового маршу.

— Це щось зовсім незрозуміле, — сказав я, витріщивши очі на Пат.

— Іди, покайся і молись, — прозвучало далі вже в швидкому темпі.

І раптом я здогадався:

— Святий боже, та це ж «армія спасіння»!…

— Тікай від згуби, гріх тамуй, — закликали знову тіні, переходячи до кантилени високих тонів.

У карих очах Пат заблимали вогники, губи її здригалися, плечі тремтіли.

Хор нестримно заревів з усієї сили:

— Пекла жар, вогненні муки-

Це для грішника розплата;

Бог до тебе простре руки —

Кайся, блудний сину й брате!

— Ану, тихо там, чорти б вас забрали! — проревів раптом чийсь сердитий голос із туману.

На мить запанувала тривожна тиша. Але «армія спасіння» звикла до обструкцій. Хор заспівав ще дужче.

— Чого жадаєш в світі ти, самотній? — зазвучало жалібно в унісон…

— Дівчат лапати жадаю, щоб вам добра не було, дайте хоч тут спокій, — залунав той самий сердитий голос.

— Бісове діло зваблює тебе, — прозвучало з несподіваним піднесенням у відповідь.

— Ви, старі шкапи, давно вже не можете мене звабити! — хутко відповіли з туману.

Я аж пирснув зо сміху. Та й Пат не змогла вже більше стримуватись. Ми аж затрусилися від сміху — адже на цвинтарі відбувалась справжня дуель. В «армії спасіння» добре знали, що лави тут були притулком для закоханих пар, які не мали куди дітись у великому місті. Отож «армія спасіння» взялася до солідної операції — зробила в неділю облаву на грішні душі. Побожно, благочестиво й голосно ревли любительські голоси свій текст, а гітари своїм бреньканням створювали гучний акомпанемент.

Цвинтар потроху оживав. З туману почулися вигуки, хихикання. Здавалося, ніби всі лави були зайняті. До самотнього борця за волю кохання приєдналися невидимі, але численні однодумці. Швидко організувався хор протесту. У цьому взяли участь, мабуть, і колишні військові, яких розбурхала мелодія маршу, бо незабаром могутньо залунала невмируща пісня:

— У Гамбургу я побував, там бачив світ прекрасний…

— О, не пручайся більше ти, — проверещав ще раз хор аскетів, капелюхи закивали — армія спасіння відчула себе в стані облоги.

І зло перемогло: з грубих горлянок у відповідь заревло на всю силу:

— Своє ім'я я не назву, бо я продажна дівка…

— От тепер час і нам піти, — звернувся я до Пат. — Пісню я цю знаю. В ній чимало куплетів, один кращий за інший. Ходімо звідси!

От і знову місто — гучали машини, гуділи колеса. Але воно було, як і раніш, заворожене. Туман перетворив автобуси на великих казкових звірів, автомашини нечутно сновигали вулицями, фари їх світилися, мов кошачі очі, вітрини видавалися барвистими безладними печерами.

Ми пішли вулицею повз цвинтар, перейшли товкучку. У замряченому повітрі височіли каруселі — галасливі башти, сповнені музики і блиску… Чортове колесо іскрилося пурпуром, золотом і сміхом; синіми вогнями мерехтів лабіринт.

— Благословенний лабіринт! — вирвалося в мене…

— Чому? — запитала Пат.

— Адже ми якось побували там удвох…

Вона кивнула головою.

— Мені видається, ніби це було колись дуже-дуже давно…

— Може, підемо туди ще раз?

— Ні, — сказав я, — тепер уже не треба. Хочеш чогось випити?

Вона відмовилась. Вигляд її був прекрасний — туман оповивав її, наче легенькою вуаллю, під якою вона ще яскравіше променіла.

— Ти, може, стомилася?

— Ще ні…

Ми підійшли до палаток з кільцями й гачками. Попереду висіли карбідні лампи, світло їх було біле, різке.

Пат глянула на мене.

— Ні, — сказав я, — сьогодні не накидатиму. Жодного кільця. Хоча б була нагода виграти усю винницю Олександра Македонського.

Ми рушили далі через площу та міський сквер.