Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький"

ворушивсь і наводив на всіх ще більший спокій, ще більшу непорушність та ніби скаменілість своїм рівним голосом. Єремія не зводив очей в пишного личка гарної козачки. В йому запалилось серце одразу, неначе якимись чарами. Тепер тільки він постеріг, що й досі ще не любив щирим коханням нікого, навіть Гризельди. В його дужій залізній вроді неначе спахнуло одразу полум'я, як це буває в дуже палких, але міцних і жорстоких на серце людей.

Тодозя вже оговталась з гострим позиром Єреміїних очей і оглядала його з цікавістю молодої удови, оглядала його невисоку, сухорляву, але широкоплечу постать, його довгобразий вид з випнутим, круглим високим чолом, облямованим навкруги стрімкими чорними, буцім трохи посіченими кучерями.

«Диво та й годі! Чи князь гарний, чи чудний на виду, чи він страшний, цього я ніяк не вгадаю; аж треба буде в тітки Маври спитати», - думала Тодозя, придивляючись до князя.

А тим часом Єремія зирнув на Гризельду, що стояла коло самісіньких дверей в кімнату, зирнув на Тодозю, котра ніби щулилась позад неї коло одвірка. І Гризельда здалась йому негарною, навіть простою на обличчя, з грубими бровами, навіть остаркуватою.

Ксьондз скінчив молитви. Єремія оддав дитину кумі, поклавши на дитину «на повивач» жменю червінців. Усі гості в світлиці заворушились, неначе несподівано ожили кам'яні подоби людей і заворушились. Гризельда попросила несміливих шляхтянок та козачок сідати. Жінки посідали рядочком на ослоні і стиснули себе, неначе в тісної баби грали. Єремія та ксьондз сіли на канапі. Гризельда почала балакати з декотрими жінками. Шляхтянки на велику силу ледве насмілювались обзиватись словом до княгині на її усякі запитання.

- А ти чия, молода молодице? Чи шляхтянка, чи городянка з Лубен? - спитав Єремія в Тодозі.

- А чия ж я? Світайлова! - сміливо обізвалась говорюча Тодозя.

- А хто ж то Світайло? Я щось не чув в Лубнах ні про якого Світайла, - сказав Єремія.

- Не чув, князю, бо мого Світайла вже й на світі нема; то й не диво, що ти про нього не чув.

- А де ж він дівся? - спитала Гризельда, осміхаючись, що Тодозя одмовляла князеві й надто вже сміливо, і ніби трохи жартовливо.

- Мій Світайло поліг в битві, - сказала Тодозя. - Він козакував.

- То ти козачка? - спитав Єремія. - Може то я і вбив твого Світайла десь під Лукомлем або над Старицею, коли він був там з Остряницею або з Гунею?

- Ні, ясновельможний князю, не княжа рука його вбила: він був реєстровий козак, його вбили татари тоді, як набігли на Посулля та Поросся, а я зосталась удовою й живу при братові та при тітці в Лубнах, - сказала Тодозя.

- То ти лубенська? - спитав Єремія.

- Ми живемо в Лубнах; маємо там леваду й хату, - обізвалась Мавра.

- Щось ви мені невтямки, хоч я знаю багато людей в Лубнах, - сказав Єремія.

- Бо ми маленькі людці, то тим вашій милості, князю, і не далися втямки, - сказала Тодозя й засміялась.

Її верхня губа, трошечки більша за спідню, піднялася вгору, і з-під неї блиснули чудові дрібні білі зубки. На повних щоках мигнули ямочки і знов сховались.

«Ну та й пишна ж ця молода удова! гарна, як говорить, гарна, як мовчить, а ще краща, як засміється!» - подумав Єремія й почував, що його обіймає якийсь огонь, приливає до серця й запалює душу, запалює раптово, як суху солому влітку у велику спеку запалює пожежа. Йому одразу заманулось обняти той тонкий стан і цілувати повненькі червоні уста, цілувати без міри, без кінця чорні високі брови і пишні карі очі. Єремія почервонів. Його чорні очі зайнялися й блиснули, як у хижого вовка в той час, як він кидається на ягницю.

Увійшов господар, а за ним вступили наймички і почали ставити столи та застеляти їх скатертями для обіду. Жінки підвелися з ослона разом в одну мить і вийшли в кімнату, неначе їм хтось скомандував виходити.

- Куди ж це ви йдете? Сідайте з нами обідати, бо мені самій без жіноцтва буде й ніяково, і нудьга мене братиме за столом, - сказала Гризельда.

- Сядемо з вашою милостю, ясновельможна княгине, і розважатимемо, як господиня скаже, а як не звелить господиня, то ми обідатимемо будлі-де, хоч і в садку під яблунями просто неба на землі, - обізвалась з-за дверей весела Тодозя.

- Отже ж ти, Тодозю, навела мене на думку, що тепер в садку краще обідати, ніж в хаті. В світлиці стало надто вже душно. Звели, пані господине, повиносити столи в садок. Оттам сядемо за столи в затінку в холодочку під старими яблунями, - промовила Гризельда до господині.

- Коли княгиня цього бажає, то й справді ходім обідати в садок, - сказав Єремія.

В низенькій світлиці стало душно. Товстий ксьондз все втирав піт на лобі рукавом сутани. Гладкі шляхтичі та старости почервоніли і аж сопли од духоти. Зачувши загад од Гризельди, вони повставали з лавок, в одну мить повиносили столи в садок за хату на причілок і поставили під старими віковічними яблунями. Надворі було не так душно, як у світлиці, легенький вітрець повівав, неначе подихував од заходу і шелестів листом. Господар попросив сідати князя й княгиню за столи. Гризельда посадила поруч з собою Мавру, а проти себе її небогу Тодозю. Дрібні шляхтичі посідали насупроти князя й княгині. Єремія балакав з своїми управителями та старостами про господарство, про нові осади то над Сулою, то над Удаєм. Шляхтичі спочатку вели розмову несміливо, але потім згодом, випивши по чарці - по другій, набрались сміливості, стали балакати голосно й поводились з князем запанібрата. Кожний шляхтич в душі та в думці вважав на себе, як на рівню князеві.

- Як же ти, Мавро, господарюєш з своєю небогою, коли у вас обох чоловіків нема? - спитала в тітки Гризельда.

- Є в нас господар, мій брат Панас, хоч цей господар ще молодий і нежонатий, - сказала Тодозя.

- Та й цього господаря нема тепер вдома: десь поїхав за Дніпро, - обізвалась Мавра.

- Ми вдвох з тіткою справимось таки за одного чоловіка: тітка коло худоби, а я коло коней; тітка діжу місить, а я обід готую. Тітка корови доїть, а я жену коні до води, часом тітка коло роботи, а я вивернусь боком та лежу. Скласти докупи дві жінки, то з їх і вийде або один, або півтора поганеньких чоловіка. Оттак якось і живемо на світі,