Читати книгу - "Колиска на орбіті"

древніх африканських цивілізацій, змусив мене поділити його захоплення й затягнув в Африку всупереч здивуванню й навіть презирству, з якими моя сім’я сприйняла цей вчинок. Мені навіть довелося заручитися підтримкою свого дядечка Генрі, сенатора, а вже той одразу прикинув, які політичні вигоди може мати республіканська партія, жонглюючи перед чорними виборцями іменем Вернона Л. Уоррена, “відомого фахівця з питань африканської культури, сина благородного Півдня”.

І ось нині, перебуваючи наодинці з пойнятим ваганням Нгалою і настійливим Джімом, я вперше запитав себе, чому я, власне, пішов за цим колишнім хлопчаком у порваній сорочці, чому я вимагав од батька, щоб той допоміг йому здобути освіту, і чому я тепер стою отут, біля велетенських глиняних будівель, під місяцем, таким самим червоним, як і ці стіни, на землі цього материка, на другому краї землі, вдалині від усього, що люблю й ціную. Яким безглуздим чаклунством примусив мене Джім терпіти всі його забаганки? Бо ж насправді все мало б бути навпаки, адже тільки завдяки мені він зумів вирватися з того жалюгідного становища, в якому ниділа його рідня! Очевидно, незвичайна ясність моїх тодішніх думок теж була викликана дією отрути.

Я сердито поглянув на Джіма, побачив його очі, котрі пожирала фіолетова отрута, і зрозумів усю нищівну силу допитливості й огиди. У моїй голові блискавкою зринула згадка про старого Іакова. Джім підкорив собі мою душу тією самою сумішшю чарів і страху; він збуджував у мені ту саму хворобливу допитливість, яка в дитинстві змушувала мене годинами чаїтися біля халупи, схованої за акаціями. Відбулося тільки зміщення — я переніс на нього мій давній комплекс. Ту допитливість і огиду, котрі збуджував у мені чорношкірий п’яничка, я переніс на дивакуватого білого злидаря, який завжди воловодився з неграми й схибнувся на ідеї братства з ними. І благородна кров уродженця Півдня спізніло закипіла в моїх жилах, коли я усвідомив цей злочинний гіпноз, змішаний з давньою ненавистю. У драмі, котру з давніх-давен розігрують білі й чорні, я опинився в ролі негідного білого, не здатного позбутися своїх комплексів. Та ж будь-який мій одноплемінник скинув би їх під сухою гіллякою з повішеним на ній негром!

— Ну, швидше! — вигукнув Джім, і я здогадався, що, захоплений своїм відкриттям, я пропустив частину його розмови з Нгалою.

Ота породжена отрутою гриба ясність думки, яку я відчував у собі, певне, підсилила й звичайні властивості Джіма, подвоїла його здатність переконувати. Я зрозумів, що йому вдалося умовити Нгалу, бо вони обидва рушили в глиб руїн.

— Ходімо, Верноне!

Джім недбало кинув ці слова через плече, мовби вони призначалися для собаки. Мене охопило палке бажання дати йому ляпаса, принизити його перед цим чорнопиким… І все ж я пішов услід за ними, ніби нічого й не сталося. Мене терзали суперечливі прагнення (мабуть, це теж було пов’язане з дією клятого гриба), і моя впевненість у собі поволі й непомітно зникла.

Я розгублено брів поміж червоних стін. Місто було побудоване без будь-якого плану, тому вузькі вулички й проходи між будівлями виявилися суцільним лабіринтом, ми обережно долали покручений шлях, захаращений груддям глини від пообвалюваних стін. На одному з перехресть ми натрапили на диск із слонової кості; на ньому були зображені два слони, що зіткнулися лобами. Все довкола дихало спокоєм, і місяць то освітлював нас, то зникав за рудими будинками. Місто було таке мертве, що я не здивувався навіть тоді, коли ми зустрілися з левами.

Левиця спала, лежачи на боці, двоє левенят поснули, припавши їй до сосків. То, мабуть, лише їхній запах — запах диких звірів — пробудив у мені благеньку згадку про давній жах. Одначе я дивився на них так само спокійно, як і на довколишні стіни. Але Нгала за якусь мить прослизнув між мною і Джімом, схопив обох нас за руки. Я відчув, як увесь він напружився, важко долаючи переляк, що бився в чорній в’язниці його тіла; здавалось, у нього відняло мову. Джім відсторонив його руку й пішов прямо до звіра. Левиця схопилася на ноги, вирвавши соски із писків левенят, з них ще трохи текло молоко, до якого смішно тяглися маленькі рожеві язички. Проте нам було не до сміху. Шерсть на загривку левиці настовбурчилась, сама вона готова була стрибнути будь-якої миті. Але Джім наближався до неї неймовірно спокійно, вона присіла, підібгавши хвоста, вищирила зуби й гарчала, її руда шерсть хвилями ходила на спині й на боках. Джім спокійно простяг руку й погладив левицю по морді; вона одразу ж заспокоїлася, заплющила очі й почала ніжно муркотіти.

Щоб по-справжньому зрозуміти те, що сталося в цьому мертвому древньому місті, треба хоч раз побачити лева не в клітці, треба знати, як скаженіє левиця, захоплена під час годівлі дитинчат. Я ошелешено слухав муркотіння, голосне, ніби чоловіче хропіння, і не міг очей відвести від картини, що постала переді мною у блідому місячному світлі. Ще й досі бачу я Джіма, схиленого над розімлілою левицею, а левенята собі ссуть, штовхаючи її в живіт лапами завбільшки з мій кулак.

Нгала стис мою руку й кивнув головою. Ми навшпиньках прошмигнули повз левине лігво, не зводячи погляду з Джіма, і він теж весь час дивився на нас. На губах у нього завмерла незрозуміла усмішка, і я помітив, що райдужні відблиски, котрі я бачив навколо гриба під деревом, тепер сяють над його ледве видимими в темряві плечима. Не знаю, яким чином він позбувся прирученого хижака, однак він майже тієї ж миті приєднався до нас. Нгала озирнувся й повів нас далі. Ми не промовили жодного слова.

Я розмірковував, чи не надав мені гриб, хоч проковтнув я його зовсім мало, тих же чудодійних властивостей, що й Джімові.

Ми йшли глинистими вуличками, прямуючи до якогось місця, добре відомого Нгалі. Це його предки звели місто з червоної глини, згадки про місто збереглися в древніх легендах — зовсім нещодавно ми порівнювали ці легенди з реальними результатами розкопок. Проте я не міг би сказати напевне, що Джім не має ще якоїсь, одному йому відомої мети. Я вже згадував, що був майже впевнений у належності Нгали до політичної підпільної діяльності, відчутної в цих краях, і довіра, з якою ставився до нього Джім, викликала в мене підозру. Я питав себе, про що, власне, просив він Нгалу, чому йому довелося так наполягати і чому Нгала згодився так неохоче.

— Куди ми йдемо? — спитав я.

— Прийшли, — відповів Нгала.

Вузенька вуличка розширилась