Читати книгу - "Томасина - Пол Гелліко"

через якусь трикляту кішку, яку давно слід було вигнати як потенційного рознощика бактерій і всіляких прикростей. І тоді та любов, що її Мері-Pya витрачала на кішку, дісталася б людям, а то вона носилася з тією кішкою, мов з дитиною… Мак-Дьюї насилу відігнав від себе болісний спогад — мати дівчинки тримає її на руках… її обличчя перед смертю. І на одну страхітну мить він поставив собі запитання: а чи він не приспав її з ревнощів?

І раптом ця різка, гнітюча тиша була розбита.

— Місіс Мак-Кензі, — озвалася Мері-Руа, — якщо вам не важко, можна ще яблучного пирога?

Така несподівана кінцівка болісної тиші і те, що дівчинка звернулася не до батька, а до хатньої робітниці, були стократ нестерпніші та образливіші за цілковиту мовчанку. Так, ті перші слова, які вона промовила сьогодні після його повернення додому, означали початок серйозної зміни. І Мак-Дьюї, випнувши бороду над столом, запитав:

— Мері-Руа, може, досить уже?

Дівчинка зиркнула на батька за столом напроти — і нічого не сказала. Місіс Мак-Кензі застигла на порозі з тарілкою в руках, не знаючи, чи заносити пирога до їдальні, чи забирати назад.

— Мері-Руа, якщо тобі хочеться ще солодкого, то запитай у мене, — вагомо проказав Мак-Дьюї, даючи зрозуміти, хто старший у домі. Тепер він почувався самовпевненим гросмейстером, який, повіривши, що партія в його руках, оголосив супернику перший шах.

Дівчинка знов обдарувала батька мовчазним замисленим поглядом, на додачу до всього прискіпливим і ворожим, — і це лиш додало йому образи.

Батько був тут тілом і душею — великий, теплий, пахучий. Колись вона сідала йому на руки, заривалася обличчям у його бороду, і їй було з ним тепло й затишно. Коли на дівчинку находив шал дочірньої любові, вона була ладна задушити свого «татка» в обіймах чи зацілувати його до смерті. Але тепер не було й натяку на щось подібне.

Тепер перед нею сидів чоловік, який розпорядився умертвити Томасину і викинути її тіло на купу з відходами. Дівчинка карала його за скоєний злочин, а він уперто відмовлявся грати за її правилами. Така кричуща несправедливість вражала ще більше, ніж смерть її кішки, адже в тому світі, де жили й гралися Мері-Руа, Х’юї Стерлінг і Джорді Мак-Набб, ба навіть у нехитрому світі місіс Мак-Кензі, кривда була непрощенним гріхом, і горе тому, хто до неї вдавався! Там існувала чітка межа між правдою та кривдою, і всякий, хто переступив її — будь то дитина чи дорослий, — мав бути підданий нищівному осуду.

Мері-Руа була ще замала, щоб знати, що таке шантаж, а батькові слова відкрили їй очі не тільки на силу цього феномену, а й на його виняткову мерзенність. І знову її огорнули смуток та розчарування, чи не найдужчі за сьогодні. Спочатку вона втратила кішку, яку приспали проти її волі, а зараз — ще й батька, адже погляд, яким вона його нагородила, був не чим іншим, як стратою. За лічені години дівчинка втратила двох найдорожчих істот, що були запорукою її щастя та спокою. Тепер їх у неї не було.

Мері-Pya сприйняла цю подвійну втрату мовчки, з оманливим стоїцизмом. Відвівши від батька осудливий погляд, вона мовила:

— Ні, місіс Мак-Кензі, дякую. Мабуть, я більше не буду.

Ендрю Мак-Дьюї зірвав свою серветку, жбурнув її долі, не кажучи ні слова, розвернувся і, грюкнувши дверима, вилетів спершу з кімнати, а потім з будинку. Донька перемогла його. Він поставив їй шах, а вона йому — мат! Мак-Дьюї знав, мала чудово розуміє, до чого призведе подібна диспозиція: мовляв, якщо хочеш, аби я щось з’їла, ти говоритимеш зі мною і проситимеш мене! Він відчував, що жодною силою не доб’єшся від дівчинки поступок, бо в її скам’янілому погляді, суворо стулених вустах читалася непохитна готовність радше вмерти голодною смертю, аніж хоч слово мовити до батька.

Він гуляв понад морем, щосили намагаючись звільнитися від гнівного бажання схопити дівчинку за грудки й щосили трусонути нею, подеколи він аж здригався від нападів задушливої люті. Він ще ніколи не переживав такого шалу, лютого, всеохопного, до якого доходять батьки, коли їхні зусилля розбиваються об частку їх самих, яка втілена в їхніх дітях.

Вузька морська затока ніжилась у химерному світлі північного краю, коли призахідна пора припрошує імлисті сутінки на землю, а ніч обминає її, і після заходу сонця над землею ще довго висить примарно-зеленаве сяйво дня. Води Лоха стояли нерухомі — був відплив. Спекотне марево висіло над затокою, і та здавалася не водяною масою, а хмарою, котра спустилася на землю і нахромилася на голі кам’янисті гори та гірські вершини, що бовваніли аж на тому березі. На півночі Мак-Дьюї розрізнив вогні Інверарею та забарвлену західним сяйвом корону Горовика — кремезної гори, котра перегороджувала шлях на Троссахс.

Була пора природного затишшя, але довкільний краєвид не мав чим втішити нещасного, в душі якого вирувала буря почуттів. Його посіла така лють, що тихі сутінки Шотландського нагір’я безсило бились об його свідомість і відкочувалися геть, так і не принісши йому ані полегші, ані розради після сьогоднішніх розчарувань. Мак-Дьюї не міг зрозуміти (що, власне, й було однією з найбільших причин його люті), чому події нинішнього дня звалилися саме на нього. Людина він нібито непогана (принаймні, так вважав сам Мак-Дьюї), тому банальне невезіння чи надмірна увага зловмисної долі до скромної персони ветлікаря обурювали його до глибини душі. Він не вірив у Бога, і винними в його поневіряннях було або банальне невезіння, або лиха доля. Ну, не міг же він, Ендрю Мак-Дьюї добровільно визнати той факт, що причина всіх його бід — це він сам.

Кінець кінцем, хода його помалу заспокоїлася. Буря в душі трохи вщухла, і він вирішив повернутися додому, втішаючи себе думкою, що хай там як, а це далеко не перший конфлікт поколінь; мовляв, до ранку донька забуде всі свої образи, від сварки не залишиться й сліду, і життя знову ввійде в звичну колію.

11

Моє ім’я — Баст-Ра.