Читати книгу - "Чаклунка з останньої парти"

— Надворі ніч. Доведеться почекати до ранку, коли відчиняться крамниці.

— Ні, бабусю, тут вони працюють і вночі,— сказала Липочка.

— А ти звідки знаєш?

— Просто подумала, що таке може бути. Тут усе не як у людей.

— Ну що ж, мабуть, варто роздивитися. Сон пішов мені на користь. Давненько я не відчувала такого припливу сил.

Липочка побоялася йти до знайомого магазину. Охоронці її напевно запам'ятали. Вона навмисне звернула у протилежний бік. Вулиця була майже безлюдна. Маленькі крамниці і магазинчики зачинені. Двері забрано в ґрати. Липочка вже стала подумувати, чи не повернутися, коли вони натрапили на невеличке кафе. Незважаючи на пізню годину, в ньому горіло світло і грала тиха музика. Майже всі столики були вільні. Лише за одним сиділа закохана парочка.

Зголоднілі мандрівники замовили три порції млинців із сметаною і три — з повидлом. Влаштувавшись у затишному куточку, вони взялися до трапези. Дракончик навідріз відмовився вилазити, і Липочка підкидала йому ласі шматочки в торбинку.

Коли сухорлява, усмішлива старенька розплачувалася, офіціантка невдоволено взяла від неї заяложені купюри. Вони були в піску, вогкі, та ще й замазані чорнилом. Дівчина покосилася на бабусю з онучкою. Щось у цій парочці здалося їй дивним. Вона й сама не знала, що змусило її уважніше придивитися до десяток. І тут офіціантка пополотніла.

Якби чорнильні плями в куточку кожної десятки не були однаковими, ніби намальованими через копірку, вона й не звернула б уваги, що номери всіх банкнот збігаються. Дівчина перевірила три десятки на детекторі. Їхня достовірність питань не викликала. Але в такому разі номери повинні були б різнитися.

Офіціантка непомітно натиснула кнопку виклику охорони.

Зайняті трапезою, мандрівники не завважили, що до кафе увійшов новий відвідувач. Чоловік не став робити замовлення, а лише про щось переговорив з офіціанткою. Потім він дістав маленьку коробочку, яка в тутешньому світі замінює телепатію і допомагає розмовляти на відстані. Августині було невтямки, що йдеться про неї, тому старенька чарівниця і не думала прислухатися.

Наївшись, бабуся й онучка зібралися йти, але до столика підійшла миловидна жінка в мереживному фартуху і поставила перед ними два келихи гарячого напою.

— Збитень. За рахунок закладу. Будь ласка, посидьте ще.

Августина мусила визнати, що в цьому світі теж є приємні сторони. Вони не встигли випити й половини солодкого гарячого напою, як у двері увійшов високий чоловік. Він оглянув порожнє приміщення. До цього часу хлопець з дівчиною вже пішли, і в усьому кафе залишалися лише Августина з Липочкою. З посмішкою, схожою на оскал бультер'єра, чоловік посунув до їхнього столика.

— Пробачте, ви не могли б проїхати зі мною? — ввічливо попросив він.

— Куди? — поцікавилася Августина.

— Тут недалечко. Я не затримаю вас надовго, а потім машиною вас доправлять, куди побажаєте, — пообіцяв чоловік.

Від слова «машина» в Липочки завмерло серце. Їй до смерті хотілося покататися на цій дивовижі на колесах. Невже бабуся відмовиться від такої пригоди? Втім, її побоювання були марними. Августині теж було цікаво поглянути на невідомого звіра в дії. До того ж, вона визнала, що відмовлятися від запрошення неввічливо. Новий світ був сповнений приємних несподіванок.

На вулиці їх чекав автомобіль. Липочка відразу ж оцінила переваги машини перед капцями-скороходами. Августина поставилася до незнайомого транспорту стриманіше. Принюхавшись, вона заявила:

— Килим-самоліт все ж екологічніший.

— Ви б ще чоботи-скороходи згадали, — засміявся чоловік.

— А що, вам доводилося ними користуватися? — здивувалася старенька.

— Скороходами ні, а от черевиками фабрики «Скороход» бувало, — загадково відповів він.

Дорога забрала небагато часу. Будинок, куди їх запросили, Августині не сподобався з першого погляду. У ньому було щось похмуре і казенне. Узяти хоч би стіни, пофарбовані бруднуватою темно-зеленою фарбою.

У кабінеті на них уже чекав капітан міліції Віталій Сергійович Сисоєв і старший лейтенант Павло Костюков.

— Може, чаю? — суворо запропонував капітан.

— Дякую, ми тільки що пили, — відмовилася Августина. Їй не хотілося тут затримуватися. — А в чому, власне, справа?

— Справа ось у чому, — протягнув капітан і виклав перед собою пачку десяток. — Це ваші гроші?

Августина похитала головою.

— Але ви щойно розплатилися в кафе цими грошима, — напосідав слідчий.

— Саме так. І тепер вони не мої. Будьте логічні,— резонно зауважила Августина.

— Але ви визнаєте, що розплачувалися цими грошима?

— Звичайно. Щось не так? — занепокоїлася старенька.