Читати книгу - "Чаклунка з останньої парти"

Августина кинула на онучку підозрілий погляд і сказала:

— Я ж не запитую у вас, звідки ви берете гроші. Хоча мені було б цікаво знати.

Капітан чогось зніяковів, але швидко опанував себе.

— Я тут з вами не жартувати збираюся. Питання серйозне. Ці гроші фальшиві.

— Фальшиві?!

Здивування Августини було таким щирим, що навіть капітан зрозумів: для старенької це новина. Старший лейтенант підійшов до столу, поглянув на банкноти, помацав їх і з подивом промовив:

— Віталію Сергійовичу, це ж десятки. Я розумію — тисячі. А тут штампувати дорожче.

— З одного боку, так. А з іншого — десятки ніхто не перевіряє. Легко пустити в обіг, — заперечив капітан.

— Ви вважаєте, ми їх намалювали? — запитала Августина.

— Я нічого не вважаю. Я хочу знайти джерело цих грошей. Тому мені дуже важливо дізнатися, як до вас потрапили ці банкноти.

Джерело грошей засовалося на стільці і сказало:

— Я їх знайшла.

— Зрозуміло. Нічого не бачили. Нічого не знаєте. Упав. Опритомнів. Гіпс, — невесело посміхнувся капітан.

— Ні, я не падала. Просто сиділа і копирсалася в піску. Чесно. Я ще так зраділа, — сказала Липочка.

Міліціонери переглянулися. Капітан задумливо потер підборіддя.

— Забавний спосіб пускати гроші в обіг, хоча досить клопіткий.

Він знову звернувся до затриманих.

— Де ти це знайшла? На якій вулиці? Адреса.

— Дайте дівчинці спокій. Ми не знаємо жодних адрес, — розвела руками старенька.

— Зрозуміло. Темнити будемо?

Тон слідчого не обіцяв нічого доброго, і Августина зрозуміла, що краще розповісти все чесно.

— Ми нетутешні.

— Приїжджі? Де зупинилися?

— Ніде. Ми не зовсім приїжджі,— зітхаючи, призналася старенька. — Річ у тім, що нам довелося залишити свій дім і тікати.

— Звідки?

— Ви, мабуть, і не чули про таке місце. Це далеко в горах.

— Зрозуміло. Біженці. Значить, он звідки ноги ростуть! — Капітан ляснув себе по коліну і повернувся до помічника: — Т-а-а-к, Пашо, тут вимальовується негарний слід.

— От сволота, на стареньких і дітях грають, — сердито сказав Паша.

— Документи хоч є? — запитав капітан.

— Ні,— похитала головою старенька і зовсім знітилася.

— Гаразд, потім розберемося, куди вас — помістити в табір для біженців чи… — капітан зробив невизначений жест рукою. — А поки заночуєте тут. Комфорту не гарантую, але тишу і спокій обіцяю. Пашо, проведи!

Побачивши перед собою камеру за товстими ґратами, Августина позадкувала.

— Ви нас хочете посадити у в'язницю? За що?

— Не за що, а до з'ясування особи. Буде за що, вас переведуть до іншого місця, — похмуро пообіцяв старший лейтенант.

Замок клацнув. Кроки міліціонера стихли. Ось коли Августина пошкодувала, що присягнулася не користуватися чаклунством. Без магії на волю не вирватися, а допустити, щоб їхні особи з'ясовували, отже, чекай непередбачуваних наслідків. Залишившись наодинці з онучкою, старенька суворо запитала:

— Що ти на це скажеш? Кажи, як на духу. Звідки ти взяла гроші?

— Чесно, знайшла, — із запалом сказала Липочка і неохоче призналася: — Одну десятку.

— А решта? — запитала Августина, хоча вже знала відповідь.

— Зробила за зразком і подобою, — ледь чутно промовила дівчинка.

— Приїхали! Отже, ти і є фальшивомонетниця?

— Бабусю, я ж не думала…

— Ти ніколи не думаєш. У цьому твоє лихо. Тепер через тебе нас запроторять у в'язницю. Мені твої витівки ось як набридли! — Августина провела долонею по горлу.

Раптом у глибині камери почулося вовтузіння. Купа лахміття, яка валялася на нарах, набула людської форми.

— Чуєш, стара, — хрипло сказала істота непевної статі.— Я правильно второпала: дівчисько малює гроші так, що їх не відрізнити?

Августина не на жарт злякалася: