Читати книгу - "Наші дракони вбивають нас"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Де я?
— Хто я?
— Яка мила пташка?
— Та це ж дракон!
— Він хоче погратися! Хизується полум’ям.
— Зараз обіллю його водою, аби не задирався.
— Куди зник мій кран?
— Куди зникла моя кімната?
Андрій відчуває безмежний простір, він його не бачить, він забув, що можна дивитися. Лише Андрій і Дракон, який збільшився з розмірів ворони, спочатку до габаритів орла і зараз перевершить масштабами доісторичного мамонта. Він розриває повітря незмірними крила, у яких криється неймовірна сила. Андрій відчуває, що горить. Він біжить.
— Куди я біжу?
— З якою метою?
— Я не знаю, Андрій, але БІЖИ!
— Я горю!
— Я відчуваю як на мені палає одяг.
— Почекайте, куди зник мій одяг?!
Андрій біжить в нікуди таким, яким народився на світ. Андрій палає. Перед ним виникають сходи.
— Яке везіння! Вони мають мене врятувати!
— Андрію не йди туди, ти голий! А якщо там хтось є!
— Я горю!
— Андрію, ти голий!
Андрій несамовито біжить сходинками. Вони перетворюються на абзаци друкованого тексту. Вони тікають з-під ніг палаючого. Андрій перечіпається. Андрій відчайдушно чіпляється за сходи руками. Андрій намагається повзти. У нього не виходить! Андрій відчуває, як його ноги відмовляються підкорятися, як паралізує руки, зводить язик. Андрій котиться сходами, які розвалюються і тікають зусібіч.
Андрій у глибокій печері. Сотні комірок розташувалися на стінах.
— Я заховаюся у ці комірки!
Андрій безперешкодно залазить в одну з комірок, розміром трошки більшу за дупло білки.
— За цією метушнею я й не помітив, коли припинив палати!
— Як добре, що, бувши минулого літа на морі, я добре змастився кремом проти сонця. Напевне, що він ще залишився і не дав моїй шкірі обгоріти.
— Лоскотно, — засміявся голий Андрій. Скрутившись у три погибелі, він нагадував мушлю равлика.
— Личинки! Багато личинок! — очі Андрій наповнились жахом.
Андрій намагається вилізти з будинку личинок, йому соромно за те, що він їх потурбував. Це ж він сам в одній із глав поселив їх тут. Вони кишать у цих стінах, ця стіна складена з мільярдів личинок!
— Я ж прихилив тут злого Червоного Дракона. Я гадав, що він заслуговує на це покарання. Ні, є покарання, на які не заслуговує ніхто!
Подумавши це, Андрій викотився з комірки. Підлоги печери по щиколотку була вкрита личинками. Андрій ліг і заплакав. Він відчував як хробаки йдуть на оглядини у його ніс.
— Чудовий будинок: яка обстановка, яке планування, який дизайн! — захоплювались вони. Андрій чув цн, його переповнювала гордість за апартаменти своїх ніздрів. Він відчував як личинки наповнюють його. Він чув їхні схвальні коментарі.
— Це найкраща квартирка, яку я коли-небудь зустрічала! — захоплювалась хробачиха-лікарка.
— А на вікна я повішу рожеві фіранки, — сяяла від щастя хробачиха-домогосподарка: у колишньому помешканні вона не мала змоги реалізувати себе як дизайнер інтер’єру.
— Вирішено: купую! — радів хробак-професор від вдалого капіталовкладення.
Найбільш підприємливі хробаки не втратили цей шанс, і за декілька хвилин успішно функціонувало більше десятка фірм, що продавали житлові приміщення у тілі Андрія, здавали в оренду. Близько сотні хробаків уперше знайшли достойне застосування своїм обдаруванням: вони робили перепланування квартир, оформлювали її ззовні та всередині.
— Досить! — подумав Андрій, який лежав у позі ембріона на підлозі печери — сотні щойно народжених підприємств стали жертвами банкрутства. Мільйони хробаків, котрі покладали свої кошти у нерухомість, втратили усі заощадження. Ті, у чиїх руках опинився весь капітал, зникли, не залишивши і сліду, емігрувавши у печери на березі моря.
— Я лечу, — радів Андрій, пливучи космосом. Прямо перед ним виникла невеликого розміру зірку, яка затягувала його, наче він був пилом.
— Здраствуй, Андрію, я довго чекав на тебе, — звернувся до нього сивий чоловік у савані.
— Хто ви? Сподіваюсь вас не бентежитиме, що я голий. Випадково, я втратив увесь свій одяг, — вибачливо повідомив Андрій, котрий стояв у піжамі з зайчиками — мамин подарунок.
— Який же ти голий, Андрію? Часто ти так подорожуєш сторінками своєї книги?
— Останнім часом так… — зніяковів Андрія.
— Тобі подобається?
— Відверто кажучи, не дуже. Мене тут ображають. Це холодний світ.
— Ти сам його створив.
— Я лише письменник. Я його вигадав, його не існує.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наші дракони вбивають нас», після закриття браузера.