Читати книгу - "В тіні янгола смерті"

Слідом зайшли Богдан і баба.

— Що?! — заревів перевертень.

— Йой! — зойкнула відьма і схопилася за серце.

Брати відразу обернулися на потвор, і Богдан, вмить зібравшись та напружившись, вже приготувався був кинутися на непроханих гостей, але Никодим випередив його: навіть не випускаючи з правої руки хліб із салом, спритно метнув лівою топір, і той глибоко врізався між очей перевертня. Перевертень глухо звалився на підлогу і конвульсивно засмикав кінцівками. Стара відьма хутко заскочила за спину другого сина, але пролунав постріл, і срібна куля продірявила груди Івана. Він похитнувся й упав, знову набувши людської подоби. Бородавка опустив пістоль, а баба кинулася до виходу.

— Не руш, стара! — крикнув Коник, натягуючи тятиву лука. — М-м-м-уб’ю!

— Іди-но сюди, відьмо, — казав Андрій і поманив Пестину пальцем.

Відьма зрозуміла, що діватися їй нікуди, і, розридавшись, упала на коліна.

— Ой, синочки мої! Соколики! — запричитала. — Не вберегла я вас! Як же мені тепер без вас жити!

Козаки байдуже слухали відьму.

— Вони ж вас відпустити хотіли-и-и! — завила вона.

— Ми характерники, — спокійно сказав Бородавка, і баба відразу замовкла. Вона уся вимазалася кров’ю, що струмувала з грудей непутящого сина.

— А з нею що робити? — Андрій глянув на Степана.

— Гріх на душу брати не бажаю, — відповів той. — Сама скоро здохне.

Відьма з лютою ненавистю дивилася на козаків.

— Характерники… — прошипіла вона. — Чоловіка відняли, тепер і дітей!

— Туди їм і дорога! — холодно кинув Коник.

— Це вже точно, — погодився Никодим. — Гайда звідси, хлопці, надворі переночуємо, а відьму зачинимо, щоб чогось нам не вчинила.

Козаки і Коник кивнули. Відьма сиділа непорушно, поки ті виходили.

— Василь до вас добереться, — прошипіла вона їм услід, але ніхто не звернув на це уваги.

Андрій виходив останнім, і він уже переступав поріг, як раптом відьма схопила тесак, що валявся на підлозі, і кинулася на козака. Але Андрій ґав не ловив: гримнув постріл, і куля рознесла відьмі голову.

— Тьху! — сплюнув козак. — Жила, як собака, і здохла, як собака.

Козак сховав пістоля і вийшов з землянки.

Ліворуч від дверей лежала величезна купа хмизу, і козаки тут-таки, неподалік від землянки, розклали багаття.

— От тварюки! — обурено говорив Бородавка. — Це ж скільки народу зі світу звели!

Андрій кивнув і спитав:

— А ти дійсно знав тих характерників?

— Знав, — відповів Степан. — Славні козаки були, царство їм небесне! Я з ними за панібрата був. Я гадав, ти чув про них?

Андрій підкинув у багаття хмизу.

— Чуть-то чув, але мало.

— Я тоді ще зовсім молодим був. Тільки на Січ прийшов, а вони вже в пошані були серед козаків. Охрім Чуб такий дебелий козарлюга був, що гай-гай! Рівних йому на Січі не було! Підкови одною рукою гнув! А до Стецька Замогильного сам кошовий прислухався, такий мудрий чоловік був! А скільки погані всякої зі світу звели! О-о-о!

Очі Андрія спалахнули вогниками цікавості.

— Розкажи, Степане.

Коник з Никодимом і собі підсіли ближче, нагостривши вуха.

— А що! Розкажу, слухайте.

Старий характерник забив люльку і закурив.

— Розкажу я вам історію, як Чуб і Замогильний натрапили на кубло анциболота. Давно це було, і розповідав мені сам Стецько. Вийшли якось Охрім і Стецько на каюку в Луг ятері ставити, і зайшли так далеко, де зроду-віку жоден козак не бував. Дичини кругом! Нетрі непролазні, очерети височенні, що й неба не видно! Зайшли вони в протоку і давай ятері лаштувати. Аж раптом бачать — острів і очерет прим’ятий. «Справа нечиста!» — сказав Стецько, і Охрім направив човен до острова.

— Ну і?.. — Никодим, як завжди, не стримався.

— Не перебивай, — стусонув його ліктем Коник.

— Вийшли вони на берег, — продовжив Бородавка, — дивляться — кубло з лози сплетене, а в ньому — хто ви думаєте?

— Ну, анциболот, ясно хто, — сказав Андрій.

— А от і ні! — вигукнув Бородавка. — Анциболотики! Цілий виводок. Штук десять. Та так і тягнуться до козаків! Пащі порозкривали і клешнями клацають. Дістали козаки шаблі і давай погань «хрестити». Усіх перебили! «А що, Стецьку, — сказав тоді Чуб, — зачекаємо ненька?» — «Зачекаємо, брате! Як не зачекати!»

А були в козаків мотузки, ну й понаплітали вони арканів. Засіли неподалік від того місця, де анциболот на берег вилазить, — один справа, другий зліва, — та петлі розклали. Сидять, чекають, вже й стемніло. Аж раптом чують — анциболот хлюпочеться… Тут вони його й побачили! Анциболот тяг своїм діточкам