Читати книгу - "Коса. Сплетіння долі"

Але понад усе її непокоїть одне питання: що сказав би її батько? Чи підтримав би таке починання? Він стверджував, що варто мислити та дивитися ширше, бути відважним і рішучим. Проте він ревно поважав своє коріння, власну сутність, ідентичність. «Це сицилійське волосся», – повторював він усім й усюди, показуючи пасма власного виробництва. Чи такий поворот не буде рівнозначний зраді?

І тоді вона згадує про своє фото біля світлин батька та діда – три покоління родини Ланфреді, що плекали цю майстерню. Враз їй стає зрозуміло, що справжньою зрадою було б відмовитися від цієї можливості. Справді, хіба не злочином буде занапастити справу всього їхнього життя?

Несподівано її сповнює бажання повірити у все це. Вони не збанкрутують. Майстерню не доведеться зачиняти. Вона ніколи не стане дружиною Джино Баттальола. Ідея Камаля – це справжній дарунок долі, шанс, провидіння. Так, вони досі на борту «Коста Конкордія», як вона й сказала тоді, стоячи перед робочим столом papa, але тепер їй здається, що назустріч їм крізь пітьму поспішає інший корабель, готовий кинути їм рятувальний круг.

Вона думає про Камаля й усвідомлює раптом, що зовсім не випадково зустрілися вони тоді, у день святої Розалії. Він був посланий їй. Небо таки почуло її молитви.

Саме в цьому й полягав знак, саме в цьому й крилося диво, на яке вона так сподівалася.

– Тірупаті! Тірупаті! – кричить якийсь чоловік у вагоні.

Поїзд незабаром зупиняється на вокзалі Тірупаті, заскреготавши гальмами по рейках. За якусь мить на платформу вихлюпнулося справжнє море прочан із покривалами, валізами, металевими цимбалами, клунками з їжею, квітами, підношеннями, дітьми на руках і літніми родичами на спинах. Усі поспішають, намагаючись проштовхатися до виходу, в напрямку священної гори. Опинившись у самому вирі цього невпинного потоку, не в змозі протистояти його течії, Сміта тільки дужче стискає руку Лаліти. Врешті-решт, боячись, аби та не загубилася в натовпі, вона бере дочку на руки. Вокзал цієї миті схожий на мурашник, у якому живуть десятки тисяч комах. Кажуть, що кожного дня тут налічується до 50 000 прочан, а на свята буває і в десять разів більше – усі вони приїжджають сюди віддати шану божеству Венкатешвара,[54] «Володарю семи пагорбів», одному з утілень Вішну. Люди вірять, що будь-яка молитва, звернена до нього тут, обов’язково буде почута. Його гігантська статуя височіє у святилищі храму, зведеному на верхівці священного пагорба, біля підніжжя якого розкинулося місто.

Опинившись зовсім поруч із тисячами палких вірян, Сміта відчуває неабияке піднесення, але водночас її охоплює страх. Вона почувається маленькою, нікчемною істотою в цьому натовпі зовсім чужих людей, які, проте, зібралися тут з єдиною метою. Усі вони прийшли сюди, сподіваючись на краще життя або з вдячністю за милість: народження сина, видужання близького родича, щедрий врожай, щасливий шлюб.

Деякі паломники юрмляться коло автобусів, якими за 44 рупії можна дістатися аж до самої верхівки гори. Проте всім відомо, що справжнє паломництво слід здійснювати пішки. Сміта не для того подолала такий довгий шлях, аби піддатися спокусі облегшити його собі насамкінець. Вона знімає сандалі – свої та Лалітині, – як того вимагає традиція. Багато хто роззувається, так само, як і вони, на знак покори перед сходженням довжелезними сходами, що ведуть до дверей храму. «3600 сходинок, майже 15 кілометрів дороги, якою доведеться підніматися цілих три години!» – кидає продавець фруктів, що сидить біля підніжжя сходів. Сміта вагається, переживаючи за Лаліту: дівчинка втомилася, бо майже не спала в тому задушливому, забитому народом поїзді. Та менше з тим, вони не можуть зараз відступитися. Вони йтимуть у зручному для них темпі, хай навіть доведеться змарнувати на дорогу цілий день. Вішну вберіг їх на цьому шляху, допоміг дістатися аж сюди, тож вони просто не мають права здатися буквально за кілька кроків до нього. Сміта витрачає кілька рупій на кокосові горіхи, які Лаліта наминає з неабияким апетитом. Один із горіхів вони, за звичаєм, розбивають на першій сходинці підйому як жертву богам. Хтось запалює маленькі свічки, лишаючи їх на кожній сходинці, – треба мати значну мужність і силу волі, щоби подолати весь шлях до храму, майже не розгинаючи спини. Інші натирають сходи якоюсь сумішшю води з фарбами, від чого сходинки аж палають пурпуровими та вохряними кольорами. Найбільш віддані та побожні віряни долають шлях навколішки. Ось перед очима Сміти ціла родина потроху рухається вперед, стоячи на колінах, супроводжуючи кожен свій крок гримасою болю на обличчі. «Оце так самозречення», – думає вона із заздрістю.

Коли перша чверть дороги лишається позаду, стає зрозуміло, що Лаліта починає стомлюватися. Їм доводиться зупинятися час від часу, щоб випити трохи води та віддихатися. Під кінець першої години шляху дівчинка зовсім виснажується. Тоді Сміта садовить цю тендітну крихітку собі на спину та продовжує сходження. Вона й сама заледве тримається, сили майже нема, але її веде вища мета – образ шанованого бога, перед яким вона незабаром постане. Здається, сам Вішну сьогодні підживлює її сили, аби вона все ж змогла дістатися вершини та вклонитися йому.

Коли Сміта нарешті дістається пункту призначення, Лаліта вже давно спить. Жінка сідає біля дверей храму, щоби перевести подих. Високі колони відмежовують святилище. Величезна вежа з білого граніту, справжній шедевр дравідійської[55] архітектури, тягнеться до неба. Сміта ніколи в житті не бачила такого дива. Тірумала – то справжній окремий всесвіт, у якому більше людей, ніж у самому місті. За звичаєм тут не продають ні алкоголю, ні м’яса, ні сигарет. Зайти всередину можна, купивши квиток, – найдешевший коштує 12 рупій, як Сміта дізналася в одного літнього прочанина. Перед віконечками каси, в яких час від часу з’являється обличчя, юрмиться незліченна кількість людей. І тоді вона розуміє, що виснажливе сходження – то була забавка в порівнянні з тим, що на них чекало попереду. Їм доведеться чекати не одну годину перед тим, як вони зможуть потрапити до святилища.

Уже пізно, надворі починає сутеніти. Сміті потрібно