Читати книгу - "Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка"

Малюк поклав вказівного пальця на губи, показуючи, що йому не можна розмовляти. Натомість відповіла його мати.

— Ні, милий Баране, туди, де ми живемо, тобі не можна. Спершу тобі доведеться пройти багато випробувань у цьому світі і чекати доти, доки одного разу ти зробиш таке добре діло, що хтось від щирого серця скаже: «Нехай благословить тебе Господь!» Одне добре діло — і ти потрапиш до раю. Але ані сто паломництв, ані тисячу молитов не приведуть тебе туди.

Моє гріховне життя підтверджує той факт, що я все ще живий. А позаяк у мене не буде можливості зробити те добре, за що хтось мене благословить, я більше ніколи не побачу своє янголятко та мою Мадуш.

Після всього сказаного, Мадуш показала мені слідувати за нею. Коли дитя торкалося стін своїми п'ятьма пальцями, вони розходились, аби дати мені прохід. Лик моєї Мадуш освічував усі щілини, заглиблення та сходи, якими ми то піднімались, то опускались. Мені це так подобалось, наче ходити по катакомбах чи в лабіринті. Раптом кам'янисті коридори закінчились, і ми опинились в густому лісі. Я бачив товсті стовбури дерев, вкриті мохом, котрі росли так густо, що поміж них не могло пройти більше однієї людини. Я бачив як білі одежі Мадуш ковзали по землі, і там, де вони торкались квітів та грибів, залишався блискучий слід. Потроху я почав від неї відставати. Вона наче летіла, а в мої ноги наче налили свинцю. Вона почала все більше віддалятись. Її людські обриси розчинилися у сяйві. Зрештою це було вже схожим на промені сутінків, що опускаються на довгу алею дерев. Свіже та холодне повітря вдарило мені в обличчя, і я прокинувся.

Я був там, де закінчився мій сон. Всередині густого дубового лісу, де з одного боку крізь дерева пробивалось сутінкове світло.

На мені було те саме лахміття, в якому я йшов з Бердичева до Львова — на цей раз не для маскування. Збоку костур — порожній.

Я пошкандибав до краю лісу, звідки лилося світло. Навколо жодної людської хатини. Я був за декілька днів ходьби від польського граду та від місця мого злету й падіння. Розгледівши своє лахміття, я з легкістю міг повірити в те, що мої львівські пригоди були нічим іншим, як жахливим сном, якщо б тільки зі мною не було доказів протилежного. На моїй шиї залишився широкий залізний ошийник, котрий моє янголятко не змогло розламати.

(— Що ж, це таки видатна історія! — сказав великий князь. — Неймовірне спасіння лиходія з небесною допомогою.

— Я ж вважаю, — мовив солтис, — що все сталося далеко не так, як він розповідає. Я вважаю, що той гайдамацький піп, за вказівкою княгині, зняв з нього кайдани, а коли не зміг зняти залізного ошийника, то відпиляв його від стіни. Потім, з допомогою різних махінацій, вони відпровадили його до лісу, вдягнувши на нього жебрацьке лахміття, котре він залишив у єврея Малаха.

— Я ж кажу, що все треба сприймати саме так, як обвинувачений розповів і ніяк інакше. Адже ми знаємо з власного досвіду, що відомі злочинці, за допомоги їхніх ненароджених дітей, вміють позбуватися кайданів та ставати невидимими. Хто знайомий з криміналістикою, той згадає чимало подібних випадків.

— Я теж відстоюватиму свою версію, — сказав обвинувачений. — З цієї миті на моєму плечі завжди сидів білий голуб, який постійно воркував та шепотів мені у вухо. А якщо я хотів на нього подивитись, то він перелітав на праве плече, але більше всього любив сидіти на лівому.

— А зараз білий голуб теж сидить в тебе на плечі? — спитав великий князь.

— Тепер ні. Коли я його загубив… але про це розповім пізніше.

— Спасіння твоє однозначно сталося завдяки диву Господньому, — сказав великий князь, — таким чином, не годиться jus humanum[30] перечити gratia divina[31]. Тож ця провина обвинуваченому не зараховується!)

В лахмітті, з костуром під пахвою, залізним ошийником на шиї та з білим голубом на плечі — куди я міг податись з того лісу?

Лахміття та костур підходили для жебракування, але ошийник псував усю картину. Що мені казати про своє намисто людям? Але найбільше мене турбував білий голуб.

Я зненавидів цей гріховний світ. Мене захопило почуття провини, я вирішив спокутувати свої гріхи: залишитись тут у лісових дебрях та вести аскетичний спосіб життя.

Недовго довелось бродити, аби знайти потічок, який почастував мене свіжою водою. Столітній дуб розкинув тінь над джерелом. А в дубі було таке велике дупло, що в ньому спокійно могла поселитись людина, справивши собі ліжко з моху та листя.

Господь Бог потурбувався про життя відлюдника. Букові жолуді та горіхи, мигдаль та гриби «слив'янки» — всього було вдосталь. Дикі бджоли годують медом, а як почнуть опадати дикі яблука — так взагалі краса.

Поміж двох великих каменів я поклав