Читати книгу - "Паморочливий запах джунглів"

Під загальний регіт і з'ясування, коли я бував в Нікарагуа і чи це часом не мій пацан, я взяв малого на руки, з'ясував, що зовуть його Хосе Луїс і що йому чотири роки з половиною. Потім лишив малого і ми пішли оглядати приміщення, перейшли до іншої зали, знову про щось розповідала директор, я перекладав, але серед усіх появився Хосе Луїс, який знову побіг до мене.

І коли Хосе Луїс знайшов мене ще й в третій залі і знову ж таки тулився до мене, я просто розгубився від його безпосередності і отакої от миттєвої дитячої любові.

Може, так воно в житті і має бути, отак от побачив людину, і шкірою і глибинним єством почуваєш, що вона твоя, і тоді треба все кидати і бігти до неї, і триматись за неї, бо, може, це і є та єдина людина, ім'я якої Господь написав у тебе на спині, і ти лиш не знаєш, хто це.

В однієї американки був із собою «Поляроїд», і я попросив, щоби вона сфотографувала мене з малим. Я взяв його на руки, і ця фотка стоїть в мене й досі за склом у шафі з книжками, і я ніколи його не забував, хоч більше ніколи й не бачив.

Але після моїх претензій на мене взагалі перестали звертати увагу. Мерседес поїхала в Європу, а інші тут були невідомо для чого.

Але коли не було американців, кухня не працювала, гроші в мене практично закінчилися, і я просто тупо хотів їсти і не було чого.

Можливо, це був спосіб показати мені, що я повинен виїжджати додому – досить тут вештатись. Не знаю.

Але їхати додому я не хотів – у мене була віза на чотири місяці, і я шукав способів вижити і пожити в Нікарагуа ще трохи.

У цей період появилася письменниця і журналістка з Гондурасу, висока мулатка з короткою зачіскою і трохи різкими, майже чоловічими, рухами і поведінкою.

Її годували, а отже, заодно і мене.

Вона приїхала на десять днів, мала щось писати і купу різних планів.

Однак я її з самого початку заспокоїв, що нічого в неї не вийде, їй не вдасться виконати своїх планів, бо тут така махрова бюрократія розквітла у Спілці митців, що зробити щось просто неможливо. Всі кажуть завтра, а завтра кажуть теж завтра.

Вона мені не вірила і марно оббивала пороги установ і різних чиновників, а я тільки підсміювався.

Врешті вона вже була у повному відчаї і казала, що напише все, як було тут, і що невідомо, куди приведе ця революція.

Те, що в такий совєтський спосіб розвитку вона приведе просто в сраку, я вже здогадувався, але вірити до кінця в погане ще не хотів, сподівання були іншого плану.

За день перед від'їздом вона запросила мене до ресторану неподалік, ми випили, я врешті добре поїв, і ми пішли в готель, нікого в ньому, крім нас, не було, і я розумів, що вона з горя хоче хоч потрахатись.

Вона не була в моєму смаку, але ж темношкіра мулатка з Гондурасу – це звучало круто, і я таки їй встив дурня під шкіру.

Я розумів, що ніколи-ніколи я насправді не знатиму почуттів цієї жінки, ніколи не знайду в цьому її відчайдушному шалінні, який врешті підбадьорив мене, нічого поза простим сексуальним актом, крім одмежування і самозабуття. Володіти можна лише тим, що любиш. Охоплений раптовим хвилюванням, я зненацька відчув, що справді зараз хочу її, хочу ще раз і тепер хочу по-справжньому, ніби не в змозі відірватися від неї. І я заплющив очі й знову накинувся на її тіло, мов на отруту, раптом стало мені тоскно, і я цілував її так, ніби хотів знищити поцілунками це безіменне обличчя, що нагадало мені про неможливість мати це завжди, про те, що я повернуся колись у свій совєтський світ і хоч там є люди, яких я люблю, це буде важке похмілля після нікаруанського щасливого оп'яніння.

У неї була трохи шорхла, грубувата шкіра, але тіло її було гарячіше, ніж звично у жінок, і всередині її піхви ніби палав м'який лагідний вогонь, який захопив мене усього, щойно я увійшов у неї, і вона спрагло обвила мене руками й ногами, так що трохи заважала рухатись, але в цьому водночас відчувалось її бажання, її спрага, її спроба втекти від образи, яку завдало їй тут життя, і забутися і бути просто собою.

Наступного дня вона поїхала і я жалів за нею, за тим, що не трахнув її з самого початку, що можна було трахатися отак мило цілий тиждень.

Але вона поїхала, я трохи посумував за нею, а за два дні подався знову у «місто гріха» до своїх приятелів і приятельок, далеких від культури і близьких до життя.

Але любов приходить і відходить, а їсти хочеться завжди.

Рятував мене в цьому час від часу співробітник нашого посольства Євген Свинарчук, який у посольстві був ніби стажером з України і мав там високу зарплату, і, гадаю, йому доручили час від часу мене навідувати, як земляка, і дивитись, що я тут роблю.

Ми ходили у ресторан поблизу, і він годував мене досхочу, бо це йому практично нічого не коштувало. Посольство діставало зарплату в доларах, а місцеві ціни у відношенні до долара були мізерні.

Я пригадую, як замовив собі «парільяду» – величезне блюдо з різними їствами