Читати книгу - "Королеви не мають ніг"

Але пан Янек залишався мовчазним і тільки тихо, задумливо всміхався.

Це сталося в середині літа, потім минуло ще шість тижнів, а Петр і далі сидів в одиночці. Якось наприкінці вересня його рано-вранці посадили на воза й з ескортом із п’ятьох чоловік відвезли в замок під назвою Српно, на південь від Праги, неподалік від Бенешова.

Це було старовинне дворянське гніздо, яке пам’ятало ще часи короля Вацлава Другого; після того, як рід српновців вимер, точніше, як вимерла чеська парость цього роду, Српно перейшло у власність корони. Замок мав велике стратегічне значення, бо охороняв і панував над басейнами річки Саги перед злиттям її з Влтавою, але, як це часто трапляється з середньовічними замками, у ньому незручно було мешкати, а ще важче туди добиратись, через те він служив уже тільки для військових цілей як казарма озброєної залоги, а іноді й як державна в’язниця – в’язниця, що славилася своєю жорстокістю, бо лютий бургграф, котрий управляв српновськими маєтками, мав погану звичку садити або, точніше, спускати своїх «вихованців» у страшну гладоморню в формі пляшки, – внизу широку, вгорі вузьку, видовбану в підмурівку оборонної вежі замку й названу «Забуттям». Через те, коли Петр із кількох слів, якими обмінялися між собою члени ескорту, зрозумів, що його везуть у Српно, він усвідомив, що імператор виконує свою обіцянку і, якщо не знайде Філософський камінь, то вчинить із ним, Петром, гірше, ніж страхітливо; він поринув у глибини похмурого відчаю й не думав уже ні про що, крім тільки того, як знайти цвях, або скалку скла, чи хоча б гострий камінець, яким можна було б перерізати собі вени й зійти кров’ю, але його так міцно прив’язали товстими мотузками до лави, на якій він сидів, що не міг навіть поворухнутись.

«Блок, на якому мене спускатимуть у яму, вищатиме, нагадуючи собаче скавуління, – подумав він. – А з ями на мене війне трупним смородом. А потім я опинюся внизу, пес перестане скавуліти, кат закриє ляду гладоморні, й настане кінець, після якого справжні тортури тільки почнуться».

Він повторював це в нескінченних варіантах, причому видива близьких жахів уявлялися йому щораз виразнішими, і що виразнішими вони йому уявлялися, то дужче цокотіли в нього зуби.

Суворі обриси вежі «Забуття», схожої на свічку, вже вимальовувалися вдалині дедалі чіткіше, в міру того, як вони наближалися до Српно, і не встиг віз проїхати по опущеному звідному мосту й зупинитися на головному подвір’ї замку, як Петр був уже ледь живий від жаху.

Начальник ескорту завів його до канцелярії на першому поверсі замкового палацу, де суворо, по-військовому, разом з супровідними документами, передав його бургграфові і, клацнувши підборами, вийшов.

І тут бургграф, на превеликий Петрів подив, вийняв з рота гіпсову люлечку, подав йому руку й відрекомендувався:

– Войті Куба із Сихрова.

Це був синьоокий велетень з широким червоним обличчям, опуклим чолом, чим трохи скидався на добродушного, привітного до людей дельфіна, і величезним черевом, яке випиналося над низько спущеними штанями. Над переніссям у нього чітко вирізнявся трикутничок, перевернений на вершину, який був тим виразніший, чим старанніше Войті розмірковував чи був чимось заклопотаний. Петр, не знаючи, що думати про це привітання, теж відрекомендувався.

– Дуже радий вітати вас, сідайте, прошу, – сказав пан Войті і, крекнувши, опустив на стілець свою широку сідницю. – Мушу признатися – я не дуже радий, що вас прислали до мене, клопотів вистачає й так, а тепер ще й острожник на шиї. Врожай цього року був поганий, не знаю, як виконати обов’язкові поставки, кури перестали нестись, наче змовилися, у Весіці виздихали всі свині, а от слив уродило так багато, що не знаємо куди їх дівати. Ви любите сливи?

– Люблю, – відповів Петр, наче вві сні.

– Тоді їжте до несхочу, аж поки з душі почне вернути, – засміявся пан Войті й, насадивши на носа окуляри, заходився вивчати Петрові папери; а Петр подумав: цей катюга навмисне розмовляє з ним так люб’язно, аби тим сильніше дати відчути жах того, що його спіткає незабаром.

– Усе це курзу-верзу, – сказав пан Войті, відсунувши папери. – Тут написано, буцім ви вороже настроєні до височайших рішень і замірів його величності – але хто нині не настроєний вороже до рішень і замірів такого імператора, як наш?

«Провокація», – подумав Петр.

– То що все-таки з вами сталося, чоловіче? – запитав пан Войті. – Що ви насправді скоїли?

Петр відповів йому по щирості, що, власне, приводом, чому його кинули за грати, був поєдинок з рицарем фон Тротцендорф.

– Ну, ну, через поєдинок людей не посилають до Српно, – похитав головою пан Войті. – Хоча, звичайно, імператор поєдинки заборонив, бо їх заборонено у Франції, а він мавпує все, що робиться у Франції, але коли хтось цю заборону порушує, він заплющує на це очі, бо й французький король на такі речі теж заплющує очі. Дворянин, який не б’ється на дуелях, – однаково, що півень, який не кукурікає, правда ж? Я сам замолоду кілька разів бився на шпагах. Щиро кажучи, тільки раз, – виправився він, бо від нього не сховався недовірливий вираз, який відбився на Петровім обличчі, – але по-справжньому. Відбувся раною в стегно. Ви звернули увагу, що більшість поєдинків закінчуються уколом у стегно?