Читати книгу - "Тихий Дін"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Хазяйський наслідник...
Обережно обминаючи купи гною та підводи, розсипані по дворі, Володимир дійшов до фіртки й згадав, що не був у машиновому відділі. Повернувся.
Коло червоної нафтової цистерни, що стояла коло входу до машинового, вальцувальник Тимофій, вагар, прозваний "Валет", і помічник вальцувальника, молодий білозубий хлопчик Давидко, закасавши по коліна штани, місили велику купу глини.
— А-а-а, хазяїне!.. — глумливо привітався до нього Валет.
— Здорові були!
— Доброго здоров'я, Володимире Сергійовичу!
— Що це ви?..
—— А от глину місимо, — з зусиллям витягуючи ноги з в'язкої, що тхнула гноєм, гущі, злісно посміхнувся Давидко.—-
Батенько твій шкодує карбованця — баб найняти, на нас їздить. Жмикрут у тебе батько!—додав він, з чв'яхканням переставляючи ноги.
Володимир почервонів. Він почував до Давидка, що завжди посміхався, до його зневажливого тону, навіть до білих, завжди змочених слиною зубів непереможну неприязнь.
— Як жмикрут?
— Так. Скнарий страх який! З-під себе їсть,—просто пояснив Давидко й посміхнувся.
Валет і Тимофій ухвально посміхалися. Володимир відчув укол образи. Він холодно оглянув Давидку.
— Ти що ж... виходить, невдоволений?
— Залізь но, поміси, а тоді взнаєш. Який же дурень буде вдоволений? Татка б твого сюда заправити, черево струсило б!
Хитаючись, Давидко важко ходив по колі, високо задирав ноги і тепер уже незлобиво й весело посміхався. Наперед смакуючи приємне задоволення, Володимир тасував думки. Потрібна відповідь знайшлася.
— Гаразд, — роздільно сказав він,—я перекажу татові, що ти невдоволений із служби.
Він скоса глянув на обличчя Давидкове й уразився справленим вражінням: Давидкові губи жалісно і вимушено всміхалися, обличчя інших насупилися. Хвилину якусь усі троє мовчки місили глину.
Давидко нарешті відірвав очі від своїх брудних ніг і улес-'ливо-злісно сказав:
— Я ж пожартував, Володю... Ну, жартома сказав...
— Я перекажу татові, що ти казав.
Відчуваючи на очах сльози образи і за себе, і за батька, і за Давидчину жалісну усмішку, Володимир пішов повз цистерну.
— Володю!.. Володимире Сергійовичу!.. — перелякано крикнув Давидко й виліз із глини, спускаючи штани просто на закаляні аж по коліна ноги.
Володимир зупинився. Давидко підбіг до нього, важко дихаючи.
— 'Не кажіть татові. Жартома сказано було... Пробачте мені, дурневі... їйбо без наміру!.. Жартома!.. "
— Гаразд. Не скажу!.. — кривлячись вигукнув Володимир і пішов до фіртки. Жалість до Давидка взяла гору. З почуттям полегшення він ступав коло штахетного білого паркану. З кузні, що примостилася в кутку млинового двору, чути було грайливий перестук молотка: раз по залізі — глухий та м'який, два рази з підскоком по дзвінкому ковадлу.
— Нащо чіпав?—донісся до слуху Володимира приглушений Валетів бас. Не чіпай, воно й не смердітиме.
"Ач наволоч", — злостячись, подумав Володимир, — "па-щикує... сказати чи не сказати?"
Оглянувшись, побачив передшу білозубу Давидчину посмішку і твердо поклав: "Скажу!"
На майдані коло крамниці стояв прив'язаний до стовпа, запряжений у гарбу кінь. З даху пожежні дітвора ганяла сіру цьвірінькливу хмару горобців. З тераси лунав звучний баритон студента Бояришкина і ще чийсь голос — надтріснутий, хрипкуватий.
Володимир зійшов на ґанок, над ним заколихалося листя дикого винограду, що буйно заплітало ґанок і терасу, звисало з блакитного різьбленого карніза зеленими пінистими шапками.
Бояришкин махав голеною фіялковою головою, говорив, звертаючись до молодого, але бородатого вчителя Баланди, що сидів коло нього.
— Читаю його, і дарма, що я син козака-хлібороба і до всіх упривілейованих кляс відчуваю цілком природну злобу,— тут, уявіть, мене страх який жаль пориває за цією віджилою верствою. Я сам мало не стаю шляхтичем та поміщиком, з захопленням вдивляюсь в їхній ідеал жінки, болію їх інтересами, — словом, казнащо! От, любий мій, що то є геній! Можна й віру зламати.
Баланда мняв китицю шовкового пояса і, іронічно всміхаючись, розглядав на поділках своєї сорочки червоні, вишивані волічкою взори. Ліза валялася в кріслі. Розмова її, очевидно, ані трохи не цікавила. Вона завсідними, що щось загубили і чогось шукали, очима нудливо дивилася на фіял-кову, подряпану голову Бояришкина.
Вклонившись, Володимир пройшов далі, постукав до батька в кабінет. Сергій Платонович на прохолодній шкіряній канапці гортав червневу книжку "Русского богатства". Долі валявся пожовклий кістяний ніж.
— Тобі що?
Володимир втягнув голову в плечі, нервово обсмикнув на собі сорочку.
— Я йшов з млина... — почав він нерішучо, але згадав сліпучу Давидчину посмішку, й, дивлячись на кругле батькове черево, обтягнуте чесучовим жилетом, уже рішучіш продовжував:
— ...і чув, як Давидко говорив...
Сергій Платонович вислухав уважно, сказав:
— Звільнимо. Йди, — і крехчучи, нахилився до ножа.
Вечорами в Сергія Платоновича збиралася хутірська інтелігенція: Бояришкин
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий Дін», після закриття браузера.