Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

Панорама звідси відкривалася чудова і за інших обставин нею можна було б замилуватись. Під ніжно-зеленим хмаровинням застигли смарагдові хвилі піррянських лісів, хитромудро поточених сріблясто-зеленкуватою гладінню Жви. На обрії над лісами завис якийсь лискучий простір. І, примружившись, Богдан зрозумів, що те — океан, якого вони побачили ще в перший день свого аварійного прибуття на цю планету. Жвий…

Капітан трохи повернув голову. І вкляк.

На іншому березі Жви, серед зеленої піни рослинності, зблиснув краєчок лискучої сріблястої луски. На котрій вовтузилась якась чорна цяточка. Апарат! А по його поверхні хтось повзає. Ігор, мабуть. Чи Сонька.

— Нксе! Нксе! — загорлав Кременчук. — Ти ж якось казав, що для встановлення зв‘язку на великій відстані тобі треба нагору вилізти. Ось ми й нагорі! Нагорі, Нксе! Встановлюй свій бісовий зв‘язок, встановлюй!!! Бачиш, он там…

І Богдан, врешті решт, повернувся до крчовника. Вчасно повернувся. Бо якби він не вхопив його за смух-траву, то полетів би здичавілий нащадок „зелених” радикалів прямісінько до драговини, що пухирилася внизу. Або до середини труби полетів. Запаморочилось йому, чи бачте. Вишини вони, чи бачте, бояться. Отакі в нас кактуси лякливі пішли!

А в голові вже торохкотіло:

— Соню, Соню, я, здається, капітана почув. Здається, Богдан Іванович поблизу десь є…

Кременчук зиркнув на Нксу, якого влаштував таки на краєчку труби.

— Очі заплющ! А то вниз зверзешся!

— Та нічого, я вишини не боюся, — пискнув Нкса Ігоревим голосом.

І тільки зараз до Богдана дійшло, що він сам чує Норильцєва. Сам! Без допомоги Нкси. Але розбиратися в цій дивовижі було ніколи, бо каламутний драглистий слиз, що оповивав трубу, вже подолав половину свого шляху й зупинятися не збирався.

— Та я не тобі! — гукнув Кременчук до телепатичного простору. — Я до Нкси це!

— О!.. Богдане Івановичу, де ви є? Знаєте, як ми хвилюємось! Соня аж змарніла вся.

— Де вона?

— До апарату пішла. Ми тут — хоч вірте, хоч ні! — динамку знайшли. Тож Соня зараз акумулятор заряджає. А ви, ви де? Щось я вас не бачу.

— На інший беріг подивись. Трубу бачиш?

— О!..

— О, о! Якщо ви нас з неї за півгодини не знімете, то… То сплетуть тут нам личаки, товаришу Зореборе. Так що ви пошвидіть там, будь ласка!

Сонька винаходила велосипед. Їй остогиділо, час від часу міняючись з Ігорем, руками крутити колесо динамо-машини. Крутити ногами мало бути набагато зручніше. І для здоров‘я корисніше. Але до остаточних зручностей справа не дійшла.

Тому що на порозі машинного відсіку виник розкуйовджений Ігор і зарепетував:

— Соню, Соню, Богдан Іванович знайшовся!!!

Опісля цього їй вже зовсім не до недоробленого велосипеду стало. А стало до терміново зльоту. Ось тільки лихо їхнє полягало в тому, що вони не знали, чи вистачить потужності апарату для того, щоб той здійняв самого себе в повітря. Та й самого повітря Соньці стало не вистачати, коли вона, вкрай захекавшись, влаштувалась за пультом керування. Набурмосений Ігор залишився у відсіку крутити динамо. В незачиненому проході було видно, як мірно перекочуються його плечі.

Срібляста тарілка завібрувала усіма своїми з‘єднаннями, намагаючись остаточно не розвалитись, і з якимсь натужним свистом знялась таки над деревами. Захилиталась на місці, наче розмірковуючи, а чи не впасти їй назад, і боком-боком пішла над лісом, а потім і над річковою гладінню. Втім, остання такою вже не була.

— Ч-чорт! — засичала Такаманохара, намагаючись втримати апарат на курсі і краєм ока спостерігаючи за тим, що відбувалося за бортом.

— Що там? — гукнув з машинного Норильцєв.

— Річкова параноя, — рипнула Сонька зубами. — Якщо ти розумієш, про що я кажу.

Втім, остаточно й вона сама не розуміла того, що відбувається. Поверхня Жви на всьому видимому обширі вкрилась величезними пухирями, які безгучно лускались, викидаючи вусебіч драглисті струмені-мацавки. Ті, в свою чергу, знову вкривалися пухирями й процес розпочинався з початку. Різниця полягала лише в тому, що відбувалось це вже на березі, який швидко зникав під каламутними бульбами. Бульби теж лускались і їхні струмені намагались дістатись до апарату. Про те, що відбувалось внизу з крчовниками, Сонька намагалась не думати.

— Ах ти, ч-чорт! — знову вилаялася вона й гукнула до машинного відсіку: — Ігорю, хлопчику, давай, давай, ворушися! Бо, здається, не люблять нас на цій клятій планеті!

А сама вже круто здіймала апарат, спрямовуючи його в бік труби, що враз розпочала зростати просто на очах. Будівлі під нею видно вже не було: вся Фабрика була вкрита слизькою зеленкуватою масою, з якої стирчала самотня споруда, майже вся вже оповита проклятущою драговиною. На верхівці труби, в зеленому камуфляжному комбінезоні, метушився Кременчук з палаючою гілкою в руках. Маленький Нкса застиг горизонтально, вчепившись обома тонесенькими рученятами за уламки цегли.

— Швидше, швидше! — вимахував гіллячиною Богдан, а потім на мить зупинився й вгатив нею по особливо настирливому мацаку, що виплеснувся було на край труби.

В повітрі щось зашкварчало.

— Швидше, хлопці, швидше!

Відчуваючи усю неслухняність апарату та його щосекундне бажання впасти просто в розбурхану Жву, яка остаточно вийшла зі своїх берегів, Сонька з останніх сил намагалася втримати його над самою спорудою. На лобі в неї виступили крапельки поту.

- Ігорю! — гукнула. — Кидай поки що там все! Люк відчиняй та капітана втягай досередини!

Але першим всередині „тарілки” з‘явилось кошлате тіло Нкси, якого Богдан просто підкинув вгору, брутально відірвавши перелякану істоту від цегли. За нею поліз було й сам, вхопившись за простягнуту руку Ігоря, і… І обидва ледь не зверзлися вниз, просто в розлютовану рідину Фабрики. Чи