Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

бували на війні. Але ці солдати чи недосвідчені ще були, необстріляні, бо війна тільки почалася, чи їх від страху спаралізувало, але ніхто з них навіть не поворухнувся, тільки дивляться на гранату. І раптом цей доброволець, цей дивак слабосилий, літній, що його й за солдата справжнього ніхто не вважав, бо часом і гвинтівку замість нього нести доводилось, сили в нього не вистачало, раптом цей дивак падає на гранату грудьми і накриває її своїм тілом… А на спині у нього ще речовий мішок був. І як тільки він на гранату впав, своїми грудьми її накрив, тут вона й вибухнула. І нікого в тому окопчику, окрім нього, не вбито, навіть не поранено, всі живими зосталися, тільки оглушило трохи.

Осколки з тієї гранати-лимонки в його тілі зосталися, а деякі його тіло наскрізь пробили і в речовому мішку застряли… А вже після бою, коли ворожу атаку відбили, перед тим як поховати того героя, що товаришів від смерті власним тілом затулив, взяли і розв'язали його мішок. А в мішку було кілька ляльок. Тих, що в лялькових театрах виступають. Серед них Петрушка, веселий, червононосий. Сміється Петрушка своїми товстими губами, рот широкий-широкий, а сам осколками весь посічений. Його хазяїна осколки наскрізь прошили і Петрушку ганчірного ті самі осколки порвали. А солдати довкола — живі зосталися. І тоді вони дізналися, що цей герой-дивак до війни працював актором лялькового театру. Таку «несерйозну» професію мав.

От і мене легковажним вважають. І батьки, і вчителі, і друзі, і всі наші близькі й знайомі.

Я іншим разом на уроці «Ванька валяю», а сам в цей час думаю, чому дорослі такі короткозорі. От вони акселерацію зовнішню, фізичну нашу помітили. І за те спасибі. Тут, правда, заслуги їхньої небагато. Коли татові штани на сина малі, коли нам черевики-шапки не в «Івасикові-Телесикові», а в дорослих магазинах купують, заледве ми п'ятий клас закінчуємо, тут вже яким роззявою будь, все одно помітиш, що відбувається з дітьми щось незрозуміле — ростуть, наче з води. Ну, придивились, помітили, що майже кожен з нас на півголови, а дехто й на голову вищий тата, і придумали це слово — «акселерація». Мовляв, голоду не знало покоління, умови життя хороші, от і ростуть. Правильно, звичайно, і голоду ми не знали, і умови життя хороші, але як на мене, то це лише половина пояснення. Чому ви, товариші дорослі, помічаєте зовнішню акселерацію, ту, що «знадвору», як каже моя бабуся, і зовсім не хочете помічати внутрішньої нашої акселерації? Чи прикидаєтесь, що не помічаєте? Навмисне так робите, щоб права дорослих людей надати нам якомога пізніше? Завидки вас беруть? Ми, мовляв, у ваші роки хирляками низькорослими були, а ви о-он які повиганялися. Між іншим, ми не лише вищі зростом і ширші в плечах, ніж ви були в нашому віці, ми, коли хочете, і розумніші вас. І ми, товариші дорослі, перед вами цим не задаємось. Тільки ви, будь ласка, помітьте нашу і внутрішню акселерацію.

ІРА ВОЙТЕНКО (ІРЖИК)

— Він любить мене, він закоханий в мене. Чи це мені тільки так здається? Ну що з того, що він довірив мені те, чого не довірив нікому, навіть не сказав, хоча боїться, що та тітка не заспокоїться, не досить їй буде його пояснень, вона захоче «справу довести до кінця» і прийде тоді, коли мама його буде дома. Він довірив мені цю таємницю і радився, як йому бути, що робити? Йому так не хочеться вплутувати в це маму, і він очей на Марка Ісайовича звести не може. І він сказав мені: «Тільки з тобою я можу порадитися і тільки ти мені в цьому можеш допомогти, бо хлопці якби зопалу не набили йому пику…» Тут він має рацію. Хоча… Він міг би порадитись і з Олежкою Борщовим, той вміє тримати язик за зубами і в своїй футбольній команді, як капітан, навчився, звичайно, різні конфлікти розв'язувати. Чого-чого, а конфліктів у спорті вистачає хоч у них у футболі, хоч у нас в легкій атлетиці.

Але він вирішив не з Олежкою радитися, а зі мною, значить, довіряє, а це значить… Господи, та нічого це не значить! Я вже теж стаю дурненькою, як ті дівчиська, котрі позбираються по кутках і відкривають «читацьку конференцію» на тему: «Що краще — кохати чи бути коханою?»

Кохати чи бути коханою? Що краще? Я не знаю, що краще. Мені просто хороше з Максимом, а він, напевне, в мене закоханий. Тому він нікому не сказав про цю таємницю, нікому-нікому з хлопців, а все розповів мені, і радився зі мною, і просив мене допомогти, коли я що-небудь придумаю.

Може, й так, бо як допомогти Максимові, я, здається, придумала.

Прямо на уроці, хоч це було зовсім не за темою, я підняла руку, і коли Стелла Анатоліївна запитала, що таке, я сказала:

— Стелло Анатоліївно, що коли одна людина, бажаючи допомогти іншій людині, написала анонімку в одну дуже високу установу, а в результаті постраждала зовсім невинна людина? Постраждала людина, яка, навпаки, заслуговує подяки…

Весь клас дивився на мене, ніхто не міг зрозуміти, до чого я хилю, до чого тут якісь люди і якась анонімка. І Стелла Анатоліївна здивувалася теж: до чого такі запитання посеред уроку? І коли б вона здивувалася менше, то, безперечно, сказала б мені, щоб я не лізла із запитаннями, що не мають ніякого відношення до уроку, щоб не заважала їй. Але я знала, що це запитання настільки здивує її, що вона змушена буде щось відповісти. І я не помилилася. Стелла Анатоліївна сказала:

— Войтенко, ти щось не те кажеш. Хіба анонімкою можна допомогти комусь? І хіба анонімки пишуться чесними людьми з метою допомогти іншим людям? Коли людина соромиться поставити під написаним нею свій підпис, значить, вона написала неправду.

— Це так, — сказала я, — але тут — виняток. Ця анонімка написана справді з метою допомогти людині, але все обернулося на зло іншій людині.

Тут, як з кілочка, втрутився Кирило Куличенко, який, звичайно ж, не міг пропустити нагоди встромити й свій