Читати книгу - "Очікування шторму"

Телефон спотворив голос Долинського так, що спочатку Клавдія Іванівна навіть сумнівалася: чи з капітаном вона розмовляє?

Вона сказала:

— Мене не випускають. Накажіть, щоб мене випустили.

— Це небезпечно, — відповів він. — І потім, така погода…

— Але мені терміново треба в Лазаревське.

— Навіщо?

— Я не можу сказати цього по телефону.

— Гаразд. Я приїду хвилин через тридцять.

Їй не лишалося нічого, як передати трубку поручикові.

Вона знову піднялась у свою кімнату. Подивилася на годинник. Три хвилини на одинадцяту. За сім хвилин Долинський ніяк не зможе встигнути сюди, тим більше, що й обіцяв він бути тільки через півгодини. Втім, яке це мав значення? Навіть коли б у неї в запасі були ці тридцять хвилин, тридцять п'ять, сорок… Що вона скаже Долинському? Як пояснить необхідність терміново покинути дачу?

Долинський простий і не простий. І знає вона капітана зовсім погано. Вчора він раптом сказав:

— Візьми чистий аркуш паперу. Я почну диктувати роман.

Вона вирішила: він жартує. Але, побачивши бліде обличчя й очі, майже божевільні, а ще більше — смутні, вона слухняно вставила в каретку чистий аркуш паперу.

— «Уночі почувся гуркіт гарматної канонади, — почав Долинський. — День був надто заповнений звуками — канонаді бракувало тиші, як часом бракує світла картині, щоб її могли розглянути добре, пильно… Червоні наближалися до міста. Могли взяти його в найближчий час. Під пеленою темряви з порту квапно відходили судна і баржі, які тягнули буксири. Вони тримали курс на південь. До берегів Туреччини…»

Їх перервали. Зайшов хтось з офіцерів. І потім уже Долинський не повертався до розмови про роман.

Однак аркуш з початком Клавдія Іванівна поклала в папку. Вона знала, що капітан згадає про нього, тому що не забуває нічого.

… А на годиннику — вісім хвилин на одинадцяту. Сто двадцять секунд, щоб врятувати життя. Клавдія Іванівна відчинила кришку валізи. Припустимо, їй удасться витягнути детонатор. Запобігти вибуху динаміту. Сам детонатор вибухне все одно. Нехай вона тимчасово врятує собі життя. Але підготовка диверсії буде розкрита. А це означає допити, катування, розстріл…

Краплі воску слізьми скочувались униз. Гніт оголився. Полум'я плигнуло, розпушивши над собою щедрий хвіст кіптяви. Кімната захлинулася в жовтому тремтливому світлі. Й мокрі шибки заморгали яскравим світлом, як море в ясний сонячний день.

Клавдія Іванівна рішуче загасила свічку.

За вікном усе ще лив дощ, але не такий жорстокий, як раніше. Намацавши лозу гліцинії, Клавдія Іванівна піднялася на підвіконня. Сіла. Мерщій роззулася. Міцно схопила руками лозу. Й повисла над вікном. Як їй пам'яталося, карниз був сантиметрів за шістдесят під вікном. Нога торкнулася його: Клавдія Іванівна обережно рушила карнизом, тримаючись за гліцинію. Діставшись колони, обхопила її, холодну, мокру, і, згадавши дитинство, коли вона, як кішка, могла лазити по деревах, спустилася вниз.

Вона давно відвикла ходити босоніж і, коли, поминувши. м'яку клумбу, вийшла на залиту водою доріжку, відчула, яке гостре каміння. І пожаліла, що не сховала туфлі під плащ.

Огорожа довкола дачі була щільною і високою. Клавдія Іванівна подумала, що треба йти до берега, як вони домовилися з Кравцем. Зрозуміло, берег охоронявся. Але вибух дачі, що мав статися з хвилини на хвилину, відвернув би увагу вартових. Це дозволило б їй дістатись яру, де на неї жде Кравець із кіньми.

Вона не пішла повз парадний вхід, а обігнула дачу з північно-східного боку. Й ніхто не зупинив її. Вона опинилася на алеї, що впиралася в берег. Вийшовши на алею, Клавдія Іванівна відчула, що треба бігти, що тільки метрів за сто від дачі можна себе вважати у безпеці. А за сто метрів було вже море, зовсім невидиме. Через дощ і темряву.

Клавдія Іванівна побігла. Алея була асфальтована, і бігти босоніж по ній уже можна було швидко. Вода вирувала, скочуючись до берега. Й Клавдія Іванівна, здіймаючи бризки, бігла, наче по струмку.

Якщо, звичайно, тут, уздовж алеї, і стояли вартові, то за такої погоди нічого почути, нічого побачити вони не могли.

Навкруг усе осяялося білим світлом. До жаху коротким, неживим.

«Усе, — промайнула думка. — Вибух!» Але тиша, що запанувала вслід за спалахом, пояснила: блискавка. Тільки блискавка!

— Стій! — закричав хтось поруч. Закричав нестямно, перелякано. — Стій!

Отже, її побачили при спалаху.

— Стій!

Вона не зупинилася. Вона зрозуміла: в неї стріляють. Увібравши голову в плечі, побігла швидше. А кулі спалювали темряву. Й дощ. І кипариси. Потім знову був спалах. Але не такий жовтий, як блискавка. Навпаки, він був цегельного кольору. Й гуркіт при ньому здавався невідокремленим, як берег од моря.

Перепілка зупинилася. Дача на її очах здіймалася в небо. Тепла хвиля вибуху котилася алеєю, розганяючи дощ.

«Треба впасти, — подумала Перепілка. — Треба впасти». Та не встигла цього зробити. Щось штовхнуло її в груди. Спочатку тупо й не боляче, наче палицею. Однак палиця виявилася гарячою, не палиця, а розпечений прут. Перепілка приклала долоню до того місця на грудях, де пекло.

Здогадалася…

Здогадалася. Кров… Було дивно. Чому вона не падає? Чому не крутиться голова? Вона повернулася і побігла вперед. А море теж бігло їй назустріч. Бігло, бігло… Сине і яскраве, наче вдень…

Фелюга з'явилася, коли заходило сонце. Її вітрила цілувало сонце. Й вони здавалися позолоченими. Голубі розводи неба були кольору води, також голубої в середині моря,