Читати книгу - "Осінній сезон смертей"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Щось не так…
Я й без Алика бачив це. Бачив і боявся, що Макс знову обдурив усіх, що розіграна щойно мізансцена — частина якогось хитромудрого плану. З жахом я помітив, що не контролюю свого тіла, і його трусить дрібними ганебними дрижаками. Нерви.
— Робимо так, як хотіли робити, якби він не з’явився, — Алик, щоб пом’якшити акцент, говорив повільно. — Підемо стежкою через сад і стадіон до його общаги. Там видно буде.
Ліхтарі не світилися, а в той бік, куди ми прямували, не доходило навіть світло з вікон будинків. Стежка, якою ми рухалися, перетинала студмістечко по діагоналі, і хоча й вела через мокрі зараз кущі бузку, значно скорочувала шлях. Ми всі знали стежку добре і не збивалися навіть у темряві. Попереду йшли Гоша з Маленьким Аликом, вогники їхніх цигарок були маяком для Юльки, котра рухалася метрів за сто за ними, зображаючи самотню дівчину, що поспішає додому, а її білий плащ не давав нам із Аликом втрачати її з поля зору, ми йшли позаду, утримуючи дистанцію. Попереду маячив обгороджений двометровим парканом-сіткою футбольний майданчик, який пишно йменували стадіоном. Його потрібно було обійти, і до потрібної нам общаги рукою подати.
Білий плащ наближався до стадіону, і тремтіння в моєму тілі посилювалося. Половина шляху пройдена, обігнути паркан — і відкрита місцевість, там Макс нічого не насмілиться, і якщо нічого сьогодні не станеться, то за день-два всі зітхнуть спокійно і охолонуть до цієї безглуздої гри, ось тоді-то Макс і здійснить свою погрозу. Так, здається, я розкусив його наміри. В тому, що Макс не кидається словами, я абсолютно не сумнівався. Тепер я певен — він дасть подіям улягтися, а потім завдасть удару. Але як довести це всім? І — що найбільш неприємно! — Юлька мені якраз і повірить, злякається, і квит, тоді не буде приманки, тоді я не зможу ніколи…
Алик смикнув мене за рукав і присів. Інстинктивно повторюючи його дії, я подивився вперед. І зрозумів, що відволікся різними ідіотськими думками.
Я не помітив, звідки саме ступила навперейми білому плащеві темна постать. Здається, Юльку про щось запитали, через шум дощу й вітру в листі і через незрозуміле калатання у вухах я не розібрав слів. Алик рвонув з місця першим, я, ледь не послизнувшись на мокрій землі, кинувся за ним. Постать побігла від нас, і тільки тоді заверещала противним голосом Юлька.
Я, як завжди, недооцінив супротивника. Зовні незграбний Макс біг швидко й легко. Маленький Алик і Гоша вже летіли йому навперейми, але й тут він усіх обдурив — не побіг додому, до свого гуртожитку, а помчав у протилежному напрямку і зник у під’їзді найближчої дев’ятиповерхівки. Тут основну частину населення складали студенти-іноземці. Блочна система, ліфт, звичайно ж, не працює. Коли ми забігли до коридору, Макса ніде не було видно. Нікого взагалі не було, тільки бабця-вахтерка вирячила на нас очі.
— Куди він побіг? — обидвоє Алики запитали це майже в унісон.
Вахтерка, яка воліла, вочевидь, не заводитися з кавказцями, мовчки кивнула на сходи. Я піднявся на пару сходинок, прислухався. Все тихо. Кроків нема. Десь причаївся.
Алик піднявся на один проліт, теж послухав тишу.
— Нікуди не дінеться. Ходімо перекуримо.
Юлька вже стояла на ґанку біля входу. Лампочка над дверима висвітлювала її перелякане обличчя.
— Знайдемо гада, — повідомив Гоша, витягуючи цигарку.
— Дай і мені. Руки трусяться, — попросила Юлька.
Гоша тицьнув їй цигарку до рота. Я взяв долоню Юльки у свою — вона була холодною і справді тремтіла.
— Як ти?
— Він висунувся просто на мене… Тихо, як примара, — голос її теж тремтів. — Хлопці пройшли, він, напевне, цього й чекав… Схопив за плечі і щось сказав… Я перелякалася і не зрозуміла… Ані побігти, ані крикнути… Я читала в книжках, що таке буває… Мені страшно…
— Нічого, тепер він повз нас не пройде! — Алик діловито потер руки. — Обшаримо всі поверхи, якщо треба — кімнати перевіримо, — він, явно рисуючись, розстебнув шкірянку, витяг з-під пахви пласку «беретту», видобув для чогось обойму, з клацанням загнав назад, сховав зброю назад до кобури. — І жодна сука писнути не насмілиться! Якщо не знайдемо — тут стояти будемо, вихід один, повз нас не проскочить, хіба під негра замаскується.
— На, — Маленький Алик простягнув мені ніж-викидуху. — Піде на тебе — коли сміливо.
— Іди додому і нічого не бійся, — я погладив Юльку по щоці. Здається, за ці дні я в неї закохався.
Вона замотала головою.
— Сама не піду. Я на вас тут чекати буду…
— Боятися нема кого, — повторив я, дивуючись своїй впевненості. — Йди, зачинися в кімнаті і спробуй заснути. Гаразд?
Вона кивнула, усе ще тремтячою рукою струсила попіл з цигарки.
— Ходімо, мужики, — нетерплячка Гоші була частиною загального настрою.
За проектом на кожному поверсі було два жилих крила, з’єднані прохідним коридором. До кожного крила мусив бути окремий вхід, але ліві двері чомусь були забиті зсередини, тому ми розділилися вже на другому поверсі, перевіривши наперед, чи не ховається Макс під сходами біля забитих дверей. Переконавшись, що його там нема, розбилися на пари. Ми з Аликом взяли на себе ліве крило, Гоша з Маленьким Аликом — праве. Прохідний коридор домовлялися оглядати разом. Всюди в коридорах стояла напівтемрява, тиша зрідка порушувалася шарканням кроків. У блочних общагах, на відміну від коридорних, життя не було так відчутне.
Отже, полювання почалося. Алик з пістолетом у руці, а я — з ножем, повільно рушили вузьким коридором. Кухня. Нікого, тільки чайник на плиті. Зазираю за двері. Купа сміття біля сміттєпроводу. Пішли далі. Алик зникає в першому блоці, я не зупиняюся, штовхаю двері з написом «Пральня». Світла там немає, але й людей теж. Далі — блок. Заходжу. Чотири кімнати, вмивальник, душова, сортир. Душова порожня, в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінній сезон смертей», після закриття браузера.