Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

перебіг на той бік дороги, що дуже доречно звільнилася, і, майже не звертаючи увагу, куди прямую, перелякавшись можливого викриття, поринув у післяобідню штовханину Оксфорд-стріт. Я намагався влитись у потік людей, але той був занадто щільний для мене, і вже за мить мені відтоптали п’ятки. Я попрямував до водостічної труби, та вона виявилася надто шерехатою, щоб лізти по ній босими ногами, й одразу дишло кеба, що повз позаду, дошкульно штовхнуло мене в бік, нагадавши мені про набиті синці. Хитаючись, я ухилився від кеба, механічно уникнув дитячого візочка — й опинився позаду двоколісного екіпажа. Але щаслива думка врятувала мене: оскільки екіпаж їхав повільно, я пішов слідом за ним, тремтячи та дивуючись поворотом своєї подорожі. І я не просто тремтів, а дрижав. Це був ясний січневий день, я був голий і геть закляк, а під ногами підмерзала тонка каламуть сльоти, що вкривала дорогу. Зараз мені здається безглуздим те, що я не подумав про очевидне: видимий я чи ні, але, як і раніше, я піддатливий погоді й усім її наслідкам.

Зненацька мені на думку спала блискуча ідея. Наздогнавши екіпаж, я заскочив у нього. Й отак, переляканий, тремтячи та чхаючи, з першими натяками на застуду і з синцями на спині, що дедалі більше давалися взнаки, я повільно їхав уздовж Оксфорд-стріт, а тоді повз Тотенгем-Корт-роуд. Гумор мій вельми відрізнявся від того, з яким я вирушив на прогулянку десять хвилин тому. Ох уже ця невидимість! Єдина думка, якою я був одержимий, — як мені виплутатися з халепи, в яку я вскочив.

Ми проповзли повз бібліотеку Муді, й тут мій екіпаж окликнула якась рослява жінка з п’ятьма чи шістьма книжками з жовтими наліпками, і я саме вчасно вистрибнув, мало не зачепивши у польоті вагончик конки. Я рушив до Блумсбері-скверу, маючи намір звернути на південь повз Музей[7] і дістатись якогось спокійнішого району. Мені було страшенно холодно, і незвичність мого стану настільки виснажила мене, що я на бігу схлипував. На північному розі скверу з контори Товариства фармацевтів вибіг маленький білий собачка і відразу кинувся за мною, опустивши ніс донизу.

Я ніколи цього не усвідомлював, але ніс для собаки те саме, що око для зрячої людини. Собаки сприймають людину в русі на запах так само, як люди сприймають її на вигляд. Тваринка заходилася гавкати і стрибати, показуючи — як мені здалося, занадто відверто, — що знає про мене. Я перетнув вулицю Грейт-Рассел, раз-у-раз озираючись через плече, і деякий час прямував вулицею Монтегю, аж доки нарешті зрозумів, де я.

Тут я почув звуки музики і, роззирнувшись, побачив людей, що рухалися в напрямку Рассел-скверу; попереду майоріли червоні сорочки і герб Армії спасіння. На проїжджій частині люди співали, на тротуарі їли, і я і не надіявся проникнути в натовп і жахався на саму думку про те, що доведеться повертатися, віддаляючись від домівки; тому я відразу прийняв рішення і вибіг на білі сходи будинку, що розташувався проти огорожі Музею, і стояв там, аж поки натовп не пройшов. На щастя, собака зупинився від гримотіння оркестру, завагався, повертів хвостом і побіг назад до Блумсбері-скверу.

Оркестр наближався, несвідомо-іронічно виграючи якийсь церковний гімн про те, «Коли ми узріємо Його лик», і здавалося, потік людей проходитиме повз мене нескінченно. Бум, бум, бум — проходив барабан, вібруючи і резонуючи, і спочатку я не помітив двох хлопчаків, що зупинилися перед огорожею біля мене. «Бачиш?» — сказав один. «Бачу що?» — запитав інший. «Таж он — сліди босих ніг. Ніби хтось по бруду пройшовся».

Опустивши погляд, я побачив, що хлопці зупинились і здивовано дивились на брудні сліди ніг, що я залишив позаду себе на нещодавно побілених сходах. Люди, проходячи, штовхали їх ліктями та тиснули, але їхню увагу прикувала бентежна знахідка. «Бум, бум, бум… коли… бум… ми узріємо… бум… ЙоГолик… бум, бум». «Сходами піднявся хтось босий — або я нічого не розумію, — сказав один хлопчина. — І ще не спускався. І нога в нього кривавиться».

Натовп нарешті проминув. «Теде, поглянь», — мовив молодший з детективів з виразним подивом у голосі та вказав просто на мої ноги. Я подивився вниз — і одразу побачив тьмяний натяк на контур моїх ніг, намальований бризками бруду. Якусь мить я стояв паралізований.

«Це підозріло, — сказав старший. — Дуже підозріло! Це ніби привид ноги, еге ж?» Він завагався і з простягненою рукою ступив уперед. Якийсь чоловік ненадовго зупинився — подивитися, щó він хоче спіймати, а потім так само зупинилась і дівчина. Вже за мить хлопчик би мене торкнувся. Але я збагнув, як мені слід діяти. Я зробив крок — і хлопчик, скрикнувши, відскочив назад, а я прудко перестрибнув на портик сусіднього будинку. Але молодший хлопець був досить гострозорим і зрозумів мій намір, і коли я вже успішно стояв на тротуарі, він оклигав від хвилинного подиву і почав гукати, що ноги перестрибнули через огорожу.

Хлопчаки помчали до мене і побачили нові плями моїх слідів на нижній сходинці та на тротуарі. «Щось трапилося?» — запитав хтось. «Ноги! Дивіться! Ноги біжать!»

Усі, хто був на дорозі, окрім трьох моїх переслідувачів, прямували за Армією спасіння, і потік людей затримав не тільки мене, а і їх. Прокотився вихор подиву й запитань. Збивши з ніг якогось юнака, я оминув цей вихор і вже за мить мчав стрімголов довкола Рассел-скверу, а шестеро чи семеро вражених людей гналися за моїми слідами. В переслідувачів не було часу для пояснень, бо в іншому разі за мною би гналася вся армія.

Двічі я круто завертав за ріг, тричі перетинав дорогу і повертався по своїх слідах, а потім, коли мої ноги розігрілись і висохли, вологі відбитки почали зникати. Нарешті я зміг перевести дух і дочиста витер ноги руками — і тільки тоді пішов геть. У гонитві за мною ще брала участь якась дюжина людей — вони саме з безмежною розгубленістю вивчали відбиток ноги, який лишився після калюжі в Тавісток-свері й тепер повільно висихав. Єдиний відбиток ноги був так само відокремлений і незбагненний для них, як і одинокий слід ноги для