Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

Ця біганина деякою мірою зігріла мене, і я сміливіше продовжував свій шлях лабіринтами не таких людних вуличок. Спина не гнулася й боліла, під вухом щеміло від пальців візника, а на шкірі лишилися подряпини від його нігтів; ноги нестерпно боліли, і від маленького порізу на одній нозі я кульгав. За деякий час я побачив сліпого, що наближався до мене, і я, шкутильгаючи, ледве втік, оскільки боявся його тонкої інтуїції. Раз чи двічі траплялись випадкові зіткнення, і я так і залишав уражених людей, у чиїх вухах бриніла чудна лайка. Потім я відчув на обличчі щось ніжне і безшумне, і на площу полетіла тонка вуаль повільних сніжинок. Я застудився, і тому чхання було неминучим. І кожен собака, що з’являвсь у полі зору зі своїм гострим носом і допитливим нюхом, був для мене справжнім жахом.

Потім я побачив, як біжать кудись чоловіки і хлопчаки — спочатку один, тоді більше, всі вони щось вигукували. Виявилося, що це пожежа. Вони бігли до мого найманого помешкання, і я, озирнувшись на вулицю, побачив клуби чорного диму над дахами й телефонними дротами. Це горіла моя кімната; мій одяг, мої апарати, всі мої прилади, окрім чекової книжки та трьох томів пам’ятних записок, що чекали на мене на вулиці Грейт-Портленд, були там. Горіли! Я спалив по собі мости… якщо хтось коли-небудь таке робив! Будинок ясно палав…

Невидимець замовк і замислився. Кемп мимохідь глянув у вікно.

— Ну? — сказав він. — Далі.

Отож минулого січня, з початком хуртовин… якби сніжинки впали на мене, вони б неодмінно мене видали!.. стомлений, змерзлий, зболілий, невимовно нещасний і досі не звиклий до своєї невидимості, я почав нове життя. В мене не було ні притулку, ні засобів до існування, ні живої душі, якій я міг би довіритися. Розповісти комусь про мій секрет означало б виказати себе, зробити з себе балаган і дивину. Незважаючи на це, я був майже готовий звернутися до першого-ліпшого перехожого і віддатись на його волю. Але я занадто ясно усвідомлював і той переляк, і ту брутальну жорстокість, яку б викликали мої спроби. Я не складав ніяких планів на вулиці.

Моєю єдиною метою було дістати захисток від снігу, вкритись і загрітись; потім я міг сподіватися щось планувати. Але навіть для мене, Невидимця, ряди лондонських будинків були неприступно замкнені, перегороджені та скріплені засувами.

Єдина річ, яку я ясно бачив перед собою, — власну голизну на холоді, лиху заметіль і ніч.

А потім у мене з’явилася блискуча ідея. Я повернув одною з доріг, що ведуть з Говер-стріт до Тотенгем-Корт-роуд, і опинився біля «Омніуму», великого торгівельного центру, де можна купити будь-що… вам відоме це місце: м’ясо, бакалія, білизна, меблі, одяг, і навіть картини… це радше величезна колекція крамниць, ніж один магазин. Я гадав, що двері будуть відчинені, але вони виявилися зачинені, і так я і стояв на широкому вході; зупинився екіпаж і чоловік в уніформі з написом «Омніум» на кашкеті кинувся відчиняти двері. Мені вдалось увійти, і я, рушивши магазином… це був відділ, де продавалися стрічки, рукавички, панчохи тощо… зрештою потрапив у просторіший відділ, присвячений кошикам для пікніка та плетеним меблям.

Однак я не почувався там у безпеці; люди ходили туди й сюди, і я невгамовно блукав, аж доки не знайшов величезну секцію на верхньому поверсі, де містилася неймовірна кількість ліжок. Отож я виліз на гору ліжок і нарешті знайшов спочинок серед здоровезної купи складених пухових матраців. Місце було освітлене і приємно тепле, і я вирішив там залишитись, обережно наглядаючи за двома чи трьома групами робітників та за покупцями, що блукали крамницею, аж поки не прийшов час зачинятись. А потім, думав я, я зможу вкрасти трохи їжі й одягу і, одягнувшись, поблукати магазином, оглядаючи його запаси, і, можливо, поспати на одному з ліжок. Такий план здавався прийнятним. Мій задум був дістати одяг і зробити з себе хай закутану, зате прийнятну постать, дістати грошей, а потім повернути собі записники й пакунки, які чекали на мене, знайти десь тимчасове житло і розробити план для повної реалізації усіх переваг своєї невидимості (як я й досі уявляв) над іншими людьми.

Час закриття прийшов досить швидко. Менш ніж за годину по тому, як я виліз на матраци, я побачив, що жалюзі на вікнах опускають, а покупці марширують до дверей. А тоді група жвавих молодих людей з дивовижною готовністю почала наводити лад з товарами, що стояли не на своїх місцях. Тільки-но натовп зменшився, я залишив своє лігво і почав обережно блукати безлюдними куточками магазину. Я з подивом стежив за тим, як швидко юнаки й дівчата прибирають товари, виставлені на продаж протягом дня. Всі розпаковані товари, розмотані тканини, гірлянди мережива, коробки цукерок у відділі бакалії, виставки того й цього були прибрані, згорнені та складені в акуратні ящики, а на решту, що не можна було познімати і відкласти, накинули якийсь грубий матеріал, щось на зразок мішковини. Зрештою всі стільці попіднімали і поклали на прилавки, залишивши підлогу вільною. Тільки-но молоді люди закінчили свою справу, вони швидко прямували до дверей з таким виразом пожвавлення, яке раніше я рідко помічав у продавців. Потім прийшло чимало юнаків, які розкидали тирсу, носили відра й віники. Мені довелось ховатися, щоб не натрапити на них, і я поколов ноги тирсою. Деякий час, блукаючи загорненими й затемненими відділами, я чув роботу віників. І нарешті, за годину чи трохи більше по тому, як магазин зачинили, долинуло, як замикаються двері. Всюди запанувала тиша, і я продовжив самотньо блукати просторими й заплутаними крамницями, галереями й виставками. Було дуже тихо; пам’ятаю, як я проходив повз один із виходів на Тотенгем-Корт-роуд і дослухався до легкого стукоту каблуків на черевиках перехожих.

Свій перший візит я здійснив до місця, де ще раніше побачив панчохи й рукавички. Було темно, і мені довелося шукати сірники