Читати книгу - "Загадка однієї неділі"

Я вже повністю оволодів собою. Виливати свої почуття я не полюбляв ніколи. Діставши пачку сигарет, запропонував їм, але вони відмовились. Я теж не бажав, але все ж запалив, хай бачать, що пальці мої аніскільки не тремтять.

— Аресе, у вас є добрі друзі,— зауважив Гонсалес. — Чи не здається вам, що розсудливіше було б не лізти більше в цю справу? Попри наші застереження, ви сьогодні відвідали сенатора… а це недобре, Аресе.

Хвилину тому я відчував до них удячність, а тіль-ки-но вони заговорили за сенатора, — мені стало ніяково.

— А чи не помиляємося ми, Гонсалесе? — замислено промовив Гастон. — Здається, сеньйор Apec має намір і надалі вести цю справу. Що ж, хай йому щастить! Де знайдемо ми кращу принаду? Отаке спало мені на думку! — Він сплеснув у долоні, підводячись. — Гонсалесе, залишмо сеньйора Ареса самого. Напевне, в нього є чимало проблем для роздумів, а ми йому заважаємо.

Вони пішли до дверей, і, вже тримаючись за ручку, Гастон нараз зупинився, потім вернувся до столу й забрав залишену бомбу.

— Тут ми зможемо ще виявити щось цікаве. До побачення, Аресе!

Коли вони вийшли, я штовхнув ногою корзинку для сміття: «Ну й свині».

Сів у крісло. Ось тепер мені справді потрібно було закурити. Цей негідник стає все зухваліший. Чи він знав, що я в конторі? Безумовно. Те, як він налаштував бомбу, не давало підстав для сумнівів. Адже вибух мав статися, як тільки б я прочинив двері. А дізнатися, чи в конторі я, — зовсім не важко. Кімната освітлена, а з боку Двадцять третьої вулиці вікна добре видно. До того ж він міг бачити, як я входив. А втім, навіщо йому було брати на себе стільки турбот? Набагато ж легше порішити мене одним пострілом. Явсміхнувся. Напевне, саме так і сталося б, якби з цікавості мені закортіло з'ясувати, хто шкрябає в двері. Позирнув на годинник: було близько півночі. Я вирішив піти з контори, в цю мить подзвонив телефон.

Це був Макейра. Він повідомив мене, що автомобіль несправний.

— Поверніть його, — наказав я, — завтра скористаємося моїм.

Він невиразно попросив пробачення і повісив трубку. Я теж поклав трубку і підійшов до вікна. Машини тепер уже йшли не так часто. Я кинув байдужий погляд на купку людей, котрі чекали на омнібус. Серед них стояв якийсь невеличкий чоловічок і не спускав очей з мого вікна. Я трохи відійшов і далі спостерігав уже крізь щілину у віконній рамі. Минуло двадцять, тридцять хвилин. Люди то заходили до омнібусів, то виходили, а чоловічок не зводив очей з мого вікна. Ще через десять хвилин я взяв піджак і капелюх. Поклав «люгер» у кобуру й, не загасивши світла, вийшов з контори.

Спустився ліфтом на перший поверх. Вислизнути крізь двері будинку «Атлантик» на Двадцять третю вулицю означало б викрити себе. Тому вирішив перестрибнути через стіну, що відокремлювала цей будинок од сусіднього. Потім піднявся сходами, які привели мене до якогось коридора. Зійшов іншими сходами й опинився, як і передбачав, на Дванадцятій вулиці. Минаючи квіткові магазини, добрався до Двадцять третьої. В цю ж мить світлофор відкрив рух, і я виявився між двома зустрічними потоками транспорту. Заревли клаксони, і це привернуло до мене загальну увагу. Я вилаявся, бо не міг зрушити з місця.

Чоловічок, забачивши мене, заквапився до рогу. Пробиваючись поміж машинами, я, нарешті, кинувся за ним навздогін. Він щодуху повернув на Десяту вулицю. Коли добіг туди, автомобіль, що підібрав його, вже перетинав Двадцять першу.

Незважаючи на невдачу, я усміхнувся. Надто вже розгубленою була фізіономія карлика, коли побачив мене на вулиці цілим і неушкодженим.

Наступного дня я прибув до контори дуже рано. Падуа вже чекав мене в приймальні. Він читав газету, а на обличчі його відчай. Життєрадісність поступилася місцем похмурості.

— Вище голову, Падуа! Чого ви такий сумний? Гадаю, поліція поки що вас не потурбувала.

— Ви читали газету, Аресе? Що скажете про Рамераля?

— Звісно, читав! Заспокойтеся. З вами ніщо подібне не станеться. Якийсь там лист, написаний дамі,— ну й що? Подумайте тільки: скільки людей можуть мати ініціали К. С. П.? Тут інша біда — в поліції сидять мерзотники-каліграфи. Якщо їм заманеться довести, що саме ви написали цього листа… Правду кажучи, не до вподоби мені ця публіка.

— З такими речами не жартують, Аресе. Я знаю, вчора поводився як дитина. Прошу дарувати мені. Але… чи не здається вам, що в приміщенні нам буде зручніше?

— Мабуть, — погодився я й, відкривши двері, пропустив його вперед.

— Мені потрібен цей лист, Аресе, — промовив Падуа, і в руці в нього з'явився пістолет калібру 22.

Я пильно подивився на зброю. Хоч вона була й мініатюрна, однак смертоносна, як будь-яка вогнепальна зброя. Я зітхнув. Від постійних погроз різних пройд мене вже занудило. Бідний Падуа, чорти б його взяли. На своїх цукрових заводах він, певно, вельми енергійний у вижиманні поту з робітників. Але тут зовсім інша гра. Гра не на його користь, незважаючи навіть на цей пістолетик, яким він погрожує. Він те усвідомлював. Про що яскраво свідчило тремтіння його рук.

— Заходьте, Аресе, — наказав він, — і не вдавайтесь до будь-яких дурниць.

Те, що я вчинив, аж ніяк не було дурницею. Я зробив два кроки в кімнату. Моя рука, знявши капелюх, описала в повітрі дугу ніби для того, щоби почепити його на вішалці. Та капелюх упав на підлогу, а мій кулак що було сили вгатив Падуа по фізіономії. Не встиг він і опам'ятатися, як уже був обеззброєний.

— А тепер сідайте отут, тільки тихенько, — наказав я йому, беручи телефонну трубку. — Гастон, ви і я докладно побесідуємо.

Він спробував було відібрати в мене трубку, але я поштовхом посадив його назад у крісло.

— Бога ради, Аресе! — почав благати