Читати книгу - "Загадка однієї неділі"

— Мене вже не цікавить те, що ви можете сказати, Падуа.

Я набрав кілька цифр, а краєчком ока стежив за ним.

— Коли вислухаєте, Аресе, не пошкодуєте, — мовив він, дістаючи пухлий шкіряний гаманець.

Я поклав трубку і розлігся в кріслі.

— Побачимо, чи багато цікавого є у вас для мене, Падуа, — промовив я байдуже.

— Не мав я наміру силою заволодіти листом, Аресе, — пояснив він. — Насправді ж прийшов за картиною.

— Вчора ви були не дуже відверті, Падуа, — мовив йому. На обличчі в нього знову проступала нерішучість.

— Ну що ж, — і я простягнув руку до телефону, — Гастонові цікаво буде дізнатися, чом ви так прагнете заволодіти картиною, яка вам не належить.

— Мені соромно цієї історії, Аресе, — вимовив він. — Ось чому я й досі не розповідав її. А все почалося з жарту, — засміявся він сухо. — З жарту, що дорого коштував, — мовив він придушеним голосом. — Ініціатор жарту я, я ж виявився і його жертвою. Apec, «Балерина» — підробка.

Я мимохіть заворушився в кріслі, але вигляд Падуа викликав співчуття.

— Не варто так побиватися, — сказав я. — Від жарту ще ніхто не вмер.

Він почав свою розповідь як людина, котра відчуває нагальну потребу сповідатися.

— Це сталося в Парижі, під час мого медового місяця, — пояснив він, — ось тоді я й придбав картину. У ті роки я ще не досяг у діловому світі того місця, яке посідаю тепер. Мене цінували як фахівця, я був досить освічений і надто честолюбний… І ніщо більше. Либонь, саме честолюбство допомогло мені в боротьбі з іншими претендентами на руку моєї нинішньої дружини — жінки вельми заможної, освіченої. По весіллі ми зголосились поїхати до Франції. Природно, я прагнув зробити їй якийсь пам'ятний подарунок, та, на жаль, мої прагнення набагато переважали мої можливості, і я не знаходив нічого з доступних мені за вартістю предметів, які могли б справити враження на неї. І тоді, як я вважав, мені усміхнулася доля. Блукаючи Латинським кварталом, познайомився з одним молодим митцем, і він запропонував мені Дега. Зважте: картину Дега! Єдина вада, яку мала картина, як він сам зізнався, була та, що Едгар Дега не був ії автором. Розумієте? З цікавості більше, ніж з інших міркувань, я йшов за ним кудись далеко, ліз на горище, де містилась його студія, і — хочете вірте, хочете ні, Аресе, — мене приголомшила краса цієї картини, перед якою я стояв, роззявивши рота. Я не дуяже розбирався в цих речах, але, як показав мій наступний досвід, навіть багато фахівців або тих, що вважалися фахівцями, не вагаючись, визнавали цю картину за оригінал. Я відразу ж придбав її. Незважаючи ні на що, заплатив за неї кругленьку суму. І не шкодував: бо, побачивши, яке враження справила ця картина на Софію, відчув пиху і задоволення. Дурну пиху, яка змусила мене перебільшити вартість картини і залишити дружину при хибній думці, ніби це справжній Дега. В цьому була моя помилка, бо насправді, хоч яка була їй ціна і яке прізвище мав її автор, «Балерина» є справжнім твором мистецтва. Спершу я заспокоював себе, що коли-небудь пізніше виправлю ту помилку, і сподівався, що дружина пробачить мені. Але так і не наважився. За моєю зовнішньою невимушеністю криється характер нерішучий і малодушний. Я поривався розповісти їй про все, Apec, Не раз поривався, але завжди мені бракувало сміливості. Так спливали роки. Гості, які відвідували нас, завше були впевнені, що бачили справжнього Дега. Та будь-яка брехня має довгі ноги. І ось два роки тому, а може, й три — я точно не пам'ятаю — релігійне кураторство, членом якого перебуває моя дружина, вирішило продати з аукціону якусь цінну річ, аби зробити внесок у фонд будівництва церкви. На мій подив, дружина захотіла пожертвувати для цього аукціону картину Дега. Я занепокоївся. Адже усвідомлював, що може статися, якщо покупець упевниться в підробці.

— Нічого собі ситуація! — вигукнув я.

— Ще б пак! — погодився Падуа. — Як ви, очевидно, здогадалися, я намагався розрадити дружину. Застосував усі можливі засоби, аби домогтися свого. Та мені не пощастило. Софія в подібних справах мала цілком своєрідні принципи. Картина символізувала для неї щось особливо дороге, якусь духовну цінність, і вона мала намір подарувати її чи не самому господу богу. Тільки так, твердила, вона буде певна, що не пожертвувала богові такої речі, якої сама мріяла позбутися. Можете собі уявити?! У розпачі, не знаючи, що робити, я розповів про все це Сусанні, з якою мене зв'язували певні узи дружби. — Падуа підвів голову і позирнув на мене; на вустах у нього заграла нерішуча усмішка. — Саме вона і запропонувала рішення, котре, зрештою, завдало мені стільки клопоту. Загалом-то її пропозиція здалася мені непоганою: дати їй гроші на купівлю «Балерини» з аукціону. Так ми й зробили — вона придбала картину за п'ятнадцять тисяч песо. Як бачите, заплатити мені довелось, за іронією долі, стільки, скільки коштував би справжній Дега. — Падуа зробив паузу і зітхнув. — Ось чому я хочу одержати назад картину, Аресе. Якщо вона потрапить до рук властей, вони, напевне, віддадуть картину експертизі, щоб довести її автентичність, і скандал, уникнути якого мені коштувало так багато, кінець кінцем вибухне.

Я кілька секунд споглядав його посмутніле обличчя і мало не зареготав. Скільки злигоднів через якусь фальшиву картину! Адже всього цього можна було уникнути, лише сказавши дружині: «Диви, стара, я купив тобі дорогу картину. Але коштувала вона мені дешево. Ось бачиш, унизу: «Дега», але насправді це картина Невідомого Художника. Тобі ж бо однаково — чи не так?» Ба ні, сеньйор Падуа не міг учинити так, як звичайний смертний. Сеньйор Падуа визнав за краще жити у постійній брехні, аби задоволити свою блазнівську пиху.

— Ото й уся історія, Аресе, — мовив Падуа, підкреслюючи цим, що тепер моя черга говорити. — То продасте ви її мені, Аресе? Продасте картину?

— Подивимось, коли вона опиниться в моїх руках, — відказав я. — Як ви самі слушно зауважили, я ж не можу продавати те, чим не володію.

Він