Читати книгу - "Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк"

Я пригадую — мене здивувала повна назва книжки Данієля Дефо: «Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, що прожив двадцять вісім років у цілковитій самотності на безлюдному острові біля американського узбережжя, недалеко від гирла великої ріки Оріноко, опинившись на березі після аварії корабля, під час якої загинув увесь екіпаж, крім нього, з додатком розповіді про не менш дивовижний спосіб, яким його кінець кінцем визволили пірати, писано ним самим».

Що й казати — довга назва. Мої пригоди можна було б назвати набагато коротше, але про них ніхто нічого не знає. Та й чи дізнається коли-небудь? Не шукатиму ж я свого Данієля Дефо!

Та й гідність, зрештою, не дозволяє, ще подумають, що хочу прославитися. Отож нехай усе лишається незайманим і безмовним.

Острів, куди нас цього разу винесла сейсмічна хвиля, був плаский, низинний суходіл — один із тих острівців довкола лагуни, які разом утворюють коралові атоли.

Цей атол звався Хібоко. В перекладі з тубільної говірки означає — Густе Хмаровиння, бо коли на нього дивишся з далини, здається: над водою виснуть кучугури хмар.

Острівці полінезійського Туамако, на яких мені довелося бувати, так само, як і низинні суходоли архіпелагу Чагос, роз'єднані між собою вузькими протоками. До того ж і на Туамако й на Чагосі більшість островів — підводні й лише деякі починають осихати або височать уже на метр-другий над водою.

Хібоко мав інший вигляд. По-перше, всі його острівці (їх було не менш як двадцять) здіймалися над поверхнею океану. Один із них — той, що лежав праворуч, по сусідству з островом, на який жбурнуло нашу лакану, був високий і нагадував вулкан із зрізаним конусом. На ньому, мабуть, і живуть люди, якщо вони, звичайно, тут є. Бо він — єдиний, якого не в змозі затопити прибій, що виникає під час шаленства тамтешніх циклонів — орканів та високих сейсмічних хвиль.

Проходи між цими островами широкі. І, якби не знати, що внутрішню лагуну від океану відділяє бар'єр невидимого підводного рифу, можна було б подумати: усе це — океан, так широчіє між крихітними острівцями голуба гладінь проток.

Мало-помалу ми освоювалися на новому місці. Поки болів у мене поперек, не даючи змоги підніматися з човна і сходити вниз, я, лежачи, з верхотури розглядав наш острів. Називаю його «нашим», бо ще невідомо, скільки на ньому доведеться жити, а, крім того, він справді наш, якщо врятував од сущої смерті.

Майже всі острови коралових атолів схожі між собою. Формою вони подібні до місяця-серповика. Їхній вигнутий, гористий бік завжди звернутий до океану так, ніби цей невеличкий і зухвалий суходіл справді може протистояти натискові розгніваної стихії!

Увігнутою і зовсім стесаною стороною, що непомітно переходить в узбережжя та зливається із водою, острів тулиться до тиховодної, затишної лагуни.

Наше гніздо-лакана височіло в самому небі. Пальми, казуаринові, інші дерева росли не густо. Крізь них добре було видно майже весь суходіл, особливо південну, звернуту до лагуни, частину.

— Ну, Васильку, лишайся вдома, а ми тим часом підемо добувати харчі,— мовив Заєць, спускаючись слідом за Кімом Михайловичем, Бараратою й Лотою вниз.

Скочити на землю з дерева, куди нас занесла нечиста сила, неможливо — таке воно високе. Та й злізти ніяк, бо стовбур товстий, і руками його не обхопиш.

Барарата запропонував зробити «живі» сходини: пригнувши гілля горішнього ярусу, зв'язати з тим, що нижче. Уступ за уступом, щабель за щаблем — від гнізда аж до землі. Мов за канат, схопившись за сучкувате гілля, з лакани спочатку потрапляєш у зелений «коридор», а вже звідти — на драбину.

Я заздрісним поглядом проводжав друзів. Мені так кортіло вниз! Адже я давно під ногами не відчував берегової тверді. І хоч зараз уже не на гойдливих хвилях, а все ж і не на землі. Тільки й того, що вважається: на острові. А перебуваю я в небі, точніше — між небом і землею.

Друзі невдовзі зникли серед гущавини. Я лишився один.

Поривистий вітер, дмухнувши з океану, розкуйовдив і пригнув гілля, яке маячило в мене перед очима й застувало виднокіл. І ось я побачив: острови, знизу порослі клубливими манграми та високими розлогими деревами, посередині один за одним зводилися над океаном, ніби хмари, гнані вітром, притиснуті ним низько до води. Це було справжнє густе хмаровиння, як тубільці звуть свій атол Хібоко.

Серед численних острівців височів, підставивши буйнозелену голову сонцю, острів-вулкан із зрізаною, закучерявленою джунглями вершиною.

Не міраж, не примарне видиво — справжня, надійна земля.

«Ось Індія, яку ви шукаєте!» — згадав я слова з поеми Камоенса «Лузіади». Їх вигукнув стерновий, араб Ахмад ібн Маджід, що допоміг Васко да Гамі не збитися з курсу й припливти до берега омріяної землі.

— Ось земля, яку ми так довго шукали! — вголос мовив я, і сльози мимоволі затуманили мій зір.

Я ще нездужав, виснажений голодом та хворобою. Раз у раз паморочилася голова, а очі застеляв туман. Іскристе сонце, як і в океані, знову до болю сліпило, здавалося: я тону в огненній повені, і лоскітливі хвилі стуляються над головою.

Отямившись від забуття, відчув на обличчі вологий дотик. То вітер, хитнувши дерево, струсив дрібне, схоже на крила метеликів, листя.

Сонце ніби вбрід перейшло через океан та наш острів, повисло над лагуною. Його проміння, заплутавшись серед верховіття, уже не так пекло. А гористий острів-вулкан правобіч стало видно ще краще.

Я вдивлявся, сподіваючись уздріти на ньому хоч які-небудь ознаки перебування людини. Все марно — вічнозелена гущавина лісу надійно прикривала землю згори.

Роздумуючи про те, що це за острів, я незчувся, як минув день. Сонце от-от мало розтанути у присмерку вечора. А друзів досі не було. Чи не скоїлося з ними чогось лихого? — непокоївсь я.

Та ось із-за дерев долинуло:

— Васько,