Читати книгу - "Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров"

Проробивши святковий тур по місту, вагони повернули в депо, де їх очікував натовп. Треухова підкидали вже при повному сяйві електричних ламп. Підкинули і Гавриліна, але що він важив пудів шість і високо не літав, його скоро відпустили. Підкидали т. Мосіна, техніків і робітників. Удруге цього дня підкидали Віктора Михайловича. Тепер він уже не дриґав ногами, а, строго і серйозно втопивши зір у зоряне небо, злітав і шугав у нічній пітьмі. Спланерувавши в останній раз, Полєсов зауважив, що його тримає за ногу і сміється бридким смішком не хто інший, як колишній предводитель Іполит Матвійович Вороб'янінов. Полєсов ґречно звільнився з обіймів, одійшов трохи набік, але не спускав уже предводителя з ока. Помітивши, що Іполит Матвійович разом з невідомим молодиком, явно колишнім офіцером, ідуть, Віктор Михайлович нишком подався за ними.

Коли все вже скінчилось і Гаврилін у своєму ліловому «фіаті» очікував Треухова, щоб їхати з ним у клуб, — Треухов давав останні розпорядження, — до воріт депо підкотив фордівський крихітний вантажний автомобіль з кінохронікерами.

Першим з машини спритно вистрибнув мужчина в дванадцятикутних рогових окулярах і елегантному шкіряному сіряку без рукавів. Гостра довга борода росла у мужчини прямо з адамового яблука. Другий мужчина тяг кіноапарат, плутаючись у довгому шарфі того стилю, який Остап Бендер звичаєм прозивав «шик-модерн». Далі з автомобільчика поповзли асистенти, юпітери і дівчата.

Вся група з криками ринула в депо.

— Увага! — крикнув бородатий володар сіряка. — Колю! Став юпітера!

Треухов зашарівся і рушив до нічних відвідувачів.

— Це ви кіно? — спитав він. — Чому ж ви вдень не приїхали?

— А на коли призначено відкриття трамвая?

— Він уже відкритий.

— Так, так, ми трохи затримались. Добряча натура трапилася. Сила роботи. Захід сонця! А втім, ми і так справимося. Колю! Давай світло! Обертове колесо! Великим планом! Ноги натовпу в русі — великим планом. Людо! Мілочко! Пройдіться! Колю, почали! Почали. Пішли! Ідіть, ідіть, ідіть… Досить… Спасибі. Тепер будемо знімати будівничого. Товариш Треухов? Будь ласка, товаришу Треухов. Ні, не так. У три чверті… От так, оригінальніше, на фоні трамвая… Колю! Почали! Говоріть що-небудь!..

— Ну, мені, єй-єей, так незручно!..

— Чудово!.. Добре!.. Ще говоріть!.. Тепер ви говоріть з першою пасажиркою трамвая… Людо! Увійдіть в рамку. Так. Дихайте глибше: ви схвильовані! Колю! Ноги великим планом!.. Почали!.. Так, так… Велике спасибі… Стоп!

З давно тремтячого «фіата» важко зліз Гаврилін і прийшов кликати затриманого друга. Режисер з волохатим адамовим яблуком пожвавішав.

— Колю! Сюди! Прекрасний типаж. Робітник! Пасажир трамвая! Дихайте глибше. Ви схвильовані. Ви ще ніколи не їздили трамваєм. Почали! Дихайте!

Гаврилін люто засопів.

— Чудово!.. Мілочко! Іди сюди! Привіт від комсомолу!.. Дихайте глибше. Ви схвильовані… Так… Чудово. Колю, кінчили.

— А трамвай знімати не будете? — запитав Треухов соромливо.

— Бачите, — промимрив шкіряний режисер, — умови освітлення не дозволяють. Доведеться покінчити знімання в Москві. Цілую!

Кінохроніка блискавично зникла.

— Ну, їдьмо, друже, спочивати, — сказав Гаврилін. — Ти що, закурив?

— Закурив, — признався Треухов, — не витримав.

На сімейному вечорі голодний очманілий від тютюну Треухов випив три чарки горілки і зовсім захмелів. Він цілувався з усіма, і всі його цілували. Він хотів сказати щось особливо приємне своїй дружині, але тільки розсміявся. Потім довго тряс руку Гавриліну і говорив:

— Ти дивак! Тобі треба навчитися проектувати залізничні мости! Це чудесна наука. І головне — абсолютно проста. Міст через Гудзон…

Через півгодини його розібрало остаточно, і він виголосив філіппіку, спрямовану проти буржуазної преси:

— Ці акробати фарсу, ці гієни пера! Ці віртуози ротаційних машин! — вигукував він.

Додому його відвезла дружина візником.

— Хочу їхати трамваєм, — говорив він дружині, — ну, як ти цього не розумієш? Якщо є трамвай, — отже, ним треба їхати!.. Чому? По-перше, це вигідно…

Полєсов ішов слідом за концесіонерами, довго кріпився і, улучивши хвилину, коли навкруг нікого не було, підійшов до Вороб'янінова.

— Добрий вечір, пане Іполите Матвійовичу! — сказав він шанобливо.

Вороб'янінову стало якось ніяково.

— Не маю честі, — пробурмотів він.

Остап висунув праве плече і підійшов до слюсаря-інтелігента.

— Ну-ну, — мовив він, — що ви хочете сказати моєму другові?

— Вам не слід турбуватися, — зашепотів Полєсов, оглядаючись на всі боки. — Я від Олени Станіславівни…

— Що ви кажете? Вона тут?

— Тут. І дуже хоче вас бачити.

— Навіщо? — запитав Остап. — А ви хто такий?

— Я… Ви, Іполите Матвійовичу, не думайте нічого такого. Ви мене не знаєте, але я вас дуже добре пам'ятаю.

— Я б хотів зайти до Олени Станіславівни, — нерішуче мовив Вороб'янінов.

— Вона дуже і дуже просила вас прийти.

— Так, але звідки вона довідалася?..

— Я вас зустрів у коридорі комгоспу і довго думав: знайоме обличчя. Потім пригадав. Ви, Іполите Матвійовичу, ні про що не хвилюйтесь! Усе буде в цілковитій таємниці.

— Знайома жінка? — запитав Остап діловито.

— Еге, давня знайома…

— Тоді, може, зайдемо повечеряємо у давньої знайомої? Я, приміром, страх як хочу жерти, а скрізь позачинювано.

— Про мене.

— Тоді ходімо. Ведіть нас, таємничий незнайомцю.

І Віктор Михайлович прохідними дворами, щохвилини оглядаючись, повів компаньйонів