Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

ра­до йшов до війська, а що з ним ста­ло­ся? Він був бур­шем [70] в од­но­го лей­тнан­та. Мав ще лиш кілька місяців слу­жи­ти і мав іти якось на вісім день на відпуст­ку до­до­му. Так як завт­ра мав іти. Ро­бив лад у хаті, але то бу­ло вліті над­ве­чо­ром, і бу­ло ще вид­но, сон­це ще лиш зай­шло. Ро­бив лад у хаті, щоб усе сто­яло на місці, як пан лю­бив, бо він був чем­ний хло­пець, і лей­тнант лю­бив йо­го. Дру­гий во­як, що че­кав з яко­юсь книж­кою на лей­тнан­та в по­кою, взяв до рук ре­вольвер, що ле­жав на сто­ли­ку, й ог­ля­дав йо­го.

«Лиши ре­вольвер,- ка­же йо­му Ни­ко­лай­ко,- бо він на­би­тий!»

«Та що, що на­би­тий?» - ка­же той.

«Що? Дур­ню! Мо­же вистріли­ти!»

«А ти як га­даєш, що я не вмію на­би­то­го ре­вольве­ра в ру­ках три­ма­ти?»

Оце ска­зав. І як ли­ше ска­зав, а ре­вольвер грим­нув, і Ни­ко­лай­ко ле­жав уже го­то­вий.

- Господи! Гос­по­ди! - зой­кну­ла Докія й за­ло­ми­ла ру­ки.

Всі інші свис­ну­ли крізь зу­би, а Ми­хай­ло поблід.

- На, маєш, так при­хо­дить смерть! Але во­на йо­му вже здав­на сто­яла за пле­чи­ма.

- Та й на місці застрілив йо­го? - крик­нув Пет­ро.

- Ні, не застрілив; поцілив у клуб! Він ле­жав, підпли­ва­ючи кров'ю. Цілий покій зак­ра­сив кров'ю, і гро­ма­да лю­дей збіглась за­раз, бо то бу­ло при до­розі. Той лей­тнант меш­кав при до­розі. Мені по­ка­зу­ва­ли ту ха­ту. Я видів ту ха­ту. Ви­со­ка панська ка­ме­ни­ця з ве­ли­ки­ми дов­ги­ми вікна­ми.

- А відтак?

- Відтак?… Ле­жав кілька місяців у шпи­талі, ви­му­чив­ся, са­ра­ка, [71] бо йо­му не мог­ли ви­тяг­ну­ти кулі. А він був та­кий здо­ро­вий і міцний хло­пець, са­ме та­кий, як Ми­хай­ло. Аку­рат, як Ми­хай­ло. Аж ви­лисів відтак. У шпи­талі. Бо­ро­да йо­му ви­рос­ла аж по гру­ди, отак… А накінці ви­пус­ти­ли йо­го цілком на во­лю. Два жовніри підвез­ли йо­го до­до­му.

- Ото ма­ла йо­го мам­ка потіху, як увиділа йо­го та­ко­го! - май­же заспіва­ла з жа­лю Докія, по­хи­тав­ши, як пер­ше, го­ло­вою.

- Мала…

- А та­то, са­ра­ка?…- за­ки­нув Пет­ро.

- Тато?… Та­то, ка­жуть, так пла­кав, що га­да­ли, що ми­неться. [72] Нічо­го не зна­ли. Він не міг пи­са­ти. Во­ни пи­са­ли до нього два ра­зи, але він не відпи­су­вав. Та й що мав пи­са­ти?

- Йому вже все од­но бу­ло…- ска­зав Пет­ро з лег­ким усміхом і да­ле­ко ся­га­ючим то­ном.

- А йо­го та­то був ба­га­тий ґазда! Мав по­ле, мав ху­до­бу, вівці…

- Яким чо­ловік іде, то знає, але як по­вер­не, то не знає! - обізва­ла­ся знов тур­бот­но Докія.- Се лиш бог знає!

- Се лиш бог знає! - пов­то­ри­ли інші всуміш.- Се лиш бог знає!

Вони всі лю­би­ли й по­ва­жа­ли Ми­хай­ла і ціка­ви­ли­ся щи­ро йо­го до­лею. Те­пер кож­не гля­ну­ло на мо­ло­до­го хлоп­ця зі співчут­тям.

Він сто­яв он тут неріши­мий і ог­ля­дав то свій клу­но­чок, то то­ва­ри­ну.

- Ти ува­жай, син­ку, як бу­деш бра­ти яку стрільбу в ру­ки, аби, не дай гос­по­ди, не лу­чи­ло­ся тобі яке не­щас­тя. Ніко­ли не мож­на зна­ти, звідки во­но при­хо­дить! - ос­теріга­ла по­важ­но Докія.

- Він обе­реж­ний! - обізвав­ся на­раз Івоніка, що мов­чав досі упер­то. - Він ду­же обе­реж­ний…

- Я то­го не бо­юся! - відповів Ми­хай­ло, на­си­лу усміха­ючи­ся. - Я як­що не му­шу, то й ніко­ли не взяв би стрільби до ру­ки.

- Ні, ти мій па­ни­чи­ку, се вже я знаю! - гук­нув ве­се­ло ста­рий Пет­ро.- Я знаю, що ти уби­ваєш зайці бу­ком!

- А то, мо­же, не доб­ре? - відповів, усміха­ючи­ся, хло­пе­ць.- Мені не тре­ба ні по­ро­ху, ні шро­ту! [73] Я та­ки зро­ду не лю­бив стрільби! Стрільби чи там пісто­ля уни­кав я з ди­тинст­ва. Во­но скри­те й не­без­печ­не, мов не­чис­те.

- Ой прав­ду ка­жеш; ой бігме, що прав­ду ка­жеш! - при­так­ну­ла Докія.

- Ну, але те­пер ходім! - обізвав­ся твер­до й різко Івоніка.- Час не стоїть.

Він був гли­бо­ко зво­ру­ше­ний роз­мо­вою зна­ко­мих, але не зрад­жу­вав се­бе. До то­го бу­ло йо­му ду­же прик­ро, що зай­шли в та­ку роз­мо­ву пе­ред Ми­хай­лом. Відчу­вав, як хло­пець в'янув під вра­жен­ням оповідан­ня.

- Ні, ні, не стоїть! - клик­ну­ли всі троє в один го­лос.

Відтак стис­ну­ли муж­чи­ни Ми­хай­лові ру­ку, ба­жа­ючи йо­му щас­тя й здо­ров'я на до­ро­гу і на бу­ду­че, а Докія, кот­ру Ми­хай­ло поцілу­вав у ру­ку, поб­ла­гос­ло­ви­ла йо­го.

- Дай тобі, бо­же, доб­рих днів і до­леньки доб­рої. Не за­бу­вай, син­ку, за нас та спра­вуй­ся доб­ре! Доб­ре тобі бу­де! Доб­ро­му всю­ди доб­ре! Ту­жи­ти - не ту­жи, син­ку, бо од­на­ко­во тре­ба свій час відслу­жи­ти. Не ба­нуй за ха­тою, а на різдво при­ходь. Ми пше­ниці на­ва­ри­мо, па­ля­ниць на­пе­че­мо. При­ходь ко­ля­ду до­ко­ля­ду­ва­ти!

- Та не фу­ду­ли­ся вже ду­же, як вер­неш кап­ра­лом! - підки­нув давнішим ве­се­лим то­ном Пет­ро.- Вер­тай та по­час­туй до­ма доб­рою горівкою. Та­то прила­го­дить. Бу­де­мо пи­ти так, що нам у го­лові шуміти­ме. Не бійся, все бу­де доб­ре! Все ми­неться!

Як ми­на­ли панський двір, Ан­на сто­яла ко­ло бра­ми. Сто­яла ви­со­ка, рівна й по­важ­на, мов ста­туя. Її об­лич­чя бу­ло бліда­ве, а очі гляділи мов із дру­го­го світу на батька й си­на. Оба поз­до­ро­ви­ли її, а во­на відкло­ни­лась ни­зенько. Цілу ду­шу вло­жи­ла несвідо­мо в сій хвилі у поклін…

Прямуючи до ве­ли­кої оди­но­кої корч­ми під лісом, що ста­но­ви­ла гра­нич­ну точ­ку ме­жи дво­ма се­ла­ми і все бу­ла пе­ре­пов­не­на гістьми, зди­ба­ли нап­ро­ти се­бе Са­ву.

Він ішов повільним кро­ком. Лед­ве волікся. За­ки­нув ру­ки на плечі, а го­ло­ву спус­тив, як зви­чай­но, вниз.

- Ти не ко­ло ха­ти? - спи­тав йо­го Івоніка.

- Я хо­див до Менд­ля по тю­тюні - відповів звітли­во.- Ха­ти не вкра­де ніхто! У Менд­ля ждуть на те­бе другі рек­ру­ти! - звер­нув­ся до Ми­хай­ла.- Піде­те ра­зом; бу­вай здо­ров!

- Бувай здо­ров, та й да­вай позір [74] на все! - про­сив йо­го Ми­хай­ло, прос­тя­га­ючи до нього ру­ку.

- Давай ти позір! - відповів йо­му Са­ва, зсу­ва­ючи упер­то ка­пе­люх набік.- Ти те­пер ідеш ме­жи ґудзи­ки! Я маю ще час!

- Іди до ма­ми; во­ни самі,- ра­див батько.- Бу­дуть пла­ка­ти!

- Нехай їх ті потіша­ють, що їх сьогодні на­го­ду­ва­ли! - відповів він, роз­дув­ши гу­би, і обер­нув­ся до них пле­чи­ма.

- Нещастя з тим хлоп­цем! - ска­зав Івоніка, зітха­ючи.- Ні в чім йо­му не до­го­да! Ма­ма ли­ши­ла йо­му їду - се я знаю!

- Не до­ко­ряй­те йо­му, та­ту, він ще дур­ний і не бу­де все та­кий! - ус­ту­пив­ся за бра­та Ми­хай­ло. Був роз­жа­ле­ний до гли­би­ни душі, особ­ли­во ж по стрічі з Ан­ною, і був би рад ба­чи­ти все в мирі, тим більше, що розс­та­вав­ся з ріднею і ок­ру­жен­ням на дов­гий час.

Старий усміхнув­ся болісно.

- Хто йо­му рад більше доб­ра, як я? Він доб­рий, я знаю! І чо­му