Читати книгу - "Прогулянка пропащих, Томас Сандоз"

— Що ти сказав?

Я спантеличений, але я поганий актор.

— Люку. Повтори.

— А не у печалі. Так ліпше.

Юлія підскочила зі свого місця, захиталась, бо її кінцівки заклякли, стала посеред кімнати, стиснувши кулаки. Вона поширює неймовірні хвилі гніву. Б’єро махає ножицями в порожнечі, Поліна гойдається в гамаку. Гун підвівся і став нерухомо.

— Ти мене шокував, Люку. Звідки ти знаєш цю фразу?

— Запевняю тебе, що...

— Відповідай. — Юлія не кричить. Навпаки, її голос значущий: — Це не з поезії. — Вона ковтає слину. — Це щось таке, що хтось мені написав. Мені й лише мені!

Сара також підводиться й намагається обняти Юлію, яка вивільняється і робить крок до мене.

— Зізнавайся, — гарчить Юлія.

— Але в чому?

— Зізнайся, що ти лазив у мій комп’ютер. Не знаю, як це тобі вдалося, але просто мерзотно! Тоді... тоді навіть ти... У глибині душі я завжди знала. Не знаю, чому, але в тобі є щось... щось...

Настала тиша. Як відсутність, як нестача.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб второпати, що Анре Рійо підняв свій смичок. Гун так витріщив очі, що його брови вилізли з окулярів. Стало страшно. Юлії траплялося згинати виделку під час їди, рвати альбоми наклейок Паніні або навіть викидати вміст наших портфелів у смітники, але такого, як зараз, іще не було.

Уламки металу й пластику розлетілися підлогою. ­Плеєр Гуна впав на долівку. Він, певне, упав на ребро, тому розлетівся саме так. Нам усім перехопило подих. Такий інцидент провокує катаклізм, Гун завмер, як воскова фігура. Це стан після електрошоку, що трапляється у великій психіатрії. Ніхто не наважується слова сказати. Крім Сари, ще не знайомої з тваринним началом.

— Зарадити нічим...

Обличчя Гуна перекривилося в усіх сенсах.

— Шкода, — продовжує Сара, — але зазирни в нижню шухляду комода. Це могло б тебе зацікавити.

Я очікую, що Гун впаде до наших ніг.

— Роби, як хочеш. Нижня шухляда.

Гнів Юлії не минувся, попри півлітра меліси, яку Сара поспіхом заварила. Вона думає про все, що зробила для мене, про ризики, на які вона пішла, на все, що впаде на неї, якщо відкриється, що ми навіть не ночували однієї ночі у Стіві. Вона кличе Сару у свідки, посилює всі кари, які впадуть на мене. А перш за все вона намагається приховати свою слабкість, яка враз відкрилася перед нами.

Надворі розбушувалися стихії. Вітер виє у звалищах деревини, дощ стукає по обшивці. Гун поставив поряд із собою старий програвач Sony і риється в дисках нашої господині. Клаувіо Аро, Александ Таро, Даніель Баренбойм. Я не знаю, на кого дивитися: на Юлію чи на Гуна. Після двадцяти чотирьох годин без медикаментів від нього можна чекати будь-чого. Тільки Сара продовжує грати в рятівницю.

— Ви можете лишатися тут, скільки вам треба.

Юлія киває головою. Я розглядаю дерев’яну стелю, щоб приховати свою тривогу. Я замкнувся в собі.

Ренцо входить до кімнати, не вимовивши ні слова. Його вітрівка так намокла, що біля ніг одразу натікає калюжа. Він дивиться на нас, на всіх по черзі. Розуміє, що атмосфера вже не та. Цей купоросний клімат йому не до вподоби. Він клацає нам язиком і знову зникає.

Юлія підводиться, щоб визирнути у вікно.

— Він поїде в таку глупу ніч? На своєму мотоциклі?

Сара дає дорогу доброму ангелу, а потім. відповідає:

— Ти занепокоєна, як він?

— Ні. Хоча, не знаю. Так.

Коли Ренцо на світанку прибув до нашого шале, я відзначаю, що до нього повернулася його посмішка. Це звеселяє мені душу і дає бодай на мить забути укуси безсонних комарів. До того ж я не у формі через гострі судоми, які неодноразово будили мене. Ці два дні я доклав забагато зусиль. А ще по поверненні до Кастеля я муситиму носити лікувальні гетри.

Ренцо — найуважніша людина цієї частини Всесвіту. Я дякую йому, навіть знаючи, що термос, пакет коров’ячого молока і домашні булочки призначені не для нас.

— Ти вже тут? — каже Юлія, виходячи зі спальні.

Їй можна вибачити цей трюїзм, оскільки вона у фазі зігрівання. Ренцо як справжній джентльмен відводить очі. Юлія замотана в якусь військову ковдру, закоротку, щоб приховати її ноги, кумедне вбрання, яке можна було б тлумачити як еротичну обіцянку, якби не така рання година. Учора ввечері Гун не хотів відпускати програвач Сари, в який він вставляв із гарячковістю неофіта сонати, скерцо й інші п’єси для фортепіано з класичного репертуару. Тому ми залишили його у Сари.

Влітає Б’єро, пухова куртка розстебнута на його оголеному торсі, його штани невідомо як тримаються на його сідницях. Проте він уже одягнув свого капелюха «У тебе чи в мене?».

— Баранчики на хмарках, я не знаю.

Він кинувся в обійми Ренцо, який похитнувся.

— Мені було добре спатоньки. Інші коали не гарчали.

Він щедро зволожує свої губи, піднімається навшпиньки й ніжно цілує Ренцо в щоку.

Юлія зникла, щоб одягтися пристойно. Ренцо розповідає кожному з нас новини, накриває на стіл, як власник Bed and Breakfast, який знає, що його клієнти можуть збожеволіти від інтернету, щойно повернуться. Він навіть витягає, як фокусник, банку шоколадної пасти. Б’єро кидається до неї, тицяє пальцем у масу, витягає замазаний палець і пхає його до рота. Його щоки червоніють.

— Це як вставні зуби.

Він хапає булочку й намагається запхати її до банки. Проте отвір завузький, він придавлює великим пальцем, потім усією правою рукою — тою, якою лазить у штани. Тепер нема доступу до кондитерського виробу, тож він хапає всю банку і трусить її, як брязкальця. У повітрі починає літати солодка масляниста кулька, яка розбивається об спортивний светр Ренцо, якого це зовсім не хвилює, можливо, тому, що знову з’являється Юлія. Її зношений одяг надає їй рис злидарки, та все одно вона поширює ніжний магнетизм, чуттєвий і стриманий. Вони розглядають одне одного, як герої фільму Боллівуда. Мені це подобається. Ліпшого за Ренцо в Юлії не було й не буде.

Ренцо опанував себе.

— Я подумав, що вам захочеться на пляж, — лукаво сказав він, стромляючи ключ запалювання у свою долоню.

Ми виходимо одне за одним. Біля фонтана на нас чекає невеличка вантажівка для перевезення худоби.

— Не знайшов нічого ліпшого; погоджуюся, це трохи дивна річ.

Ренцо прив’язав мотузками лаву від лімузина. Альпіністські ремені завершують монтаж.