Читати книгу - "Лавандовий грудень, Горова Ольга"

 Загубилися одне в одному, в цій потребі, яку жоден з них не очікував, а подолати -- не він, не вона не зуміли. Та й не хотіли, чого вже! Втратили себе в цій темряві та трохи чарівній атмосфері готельного номера. Чи то, навпаки, знайшлися нарешті...

– Міло. Я тепер тебе точно зі своїх рук випустити не зможу, моя фея кохана. Є все-таки якесь зерно істини в цих казках про чарівний пилок фей... – сміється, начебто.

І її радує словами. А сам тримає міцно, обіймає. І жар між ними не згас. Немов спав трохи, але тліє. А обидва відсунутися не в змозі. Ворушитися не хочуть. А від слів його - ще й душу розбурхує. Простягла руку, накривши пальцями щоку, обвела контур його носа, вилиць, губ.

- Женю, ти приголомшливий, - щиро прошепотіла, цілуючи його в підборіддя. – Я навіть не вірила, що такі чоловіки бувають. Що я закохатись зможу після всього...

Він її так обійняв, що на себе витяг майже.

– А що, змогла? – начебто і весело питає, а відчувається, що напружений, і чекає на відповідь дуже.

– Змогла, – і не намагалася приховати нічого вона. – І з кожною хвилиною, здається, пропадаю в тобі все більше...

– Я не підведу, Міло, обіцяю. І болю не завдам, – хрипко і серйозно прошепотів, цілуючи її пальці, що продовжували гладити його обличчя. – Сам у тобі загубився, шукати виходу не хочу. І відпускати тебе – не хочу. Ти мені з кожним днем все більше потрібна...

– І ти мені, – так само тихо зізналася вона, розуміючи, що знемога охоплює тіло. Очі закриваються.

 І він це зрозумів, схоже, а може, й відчував те саме. Поцілував ще раз у губи. Натягнув ковдру, приховавши їх обох однією. І її від себе не відсунув, не відпустив. Так і заснули знову, переплітаючись руками та ногами один з одним.