Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

Андрій

Ось так у житті буває — начебто живеш собі, працюєш, намагаєшся завоювати цей світ, а в результаті ніколи не знаєш, де чекає крутий поворот, і ти залишаєшся без нічого.

Я втратив право голосу у своїй сім'ї, коли переспав з помічницею. Втратив підтримку своєї дружини, коли переспав з тією ж помічницею вдруге, і якраз втратив своє серце, коли мало не переспав з цією довбаною помічницею втретє.

Іноді я питаю себе, навіщо? Ні. Не буду брехати, за останні сім тижнів, я задаю собі це маленьке, але дуже серйозне питання щодня. Повернути дружину в мене не вийшло, як я не намагався, вона навідріз відмовилася зі мною говорити. Я кілька разів зустрічався з Вікторією і спитав, що на мене чекає в моєму хиткому становищі, але психолог дивилася на мене як на хворого ідіота і відповідала неоднозначно.

Я зовсім заплутався і збився з наміченого курсу і зовсім не розумію, що на мене чекає далі. Алкоголю за цей час випито стільки, скільки я не пив за все своє життя. Вже навіть почав пити вдень, бо вгамувати щемливий біль у серці, нічого не допомагає.

Мене підвела моя безтурботність і почуття невразливості, і якщо у бізнесі все складалося відносно рівно, то повернути кохання моєї дружини – ставало з кожним днем ​​все важче.

Моя маленька Лисичка настільки не хотіла мене бачити, що, скориставшись моєю відсутністю у будинку, приїхала за своїми речами та вивезла їх. Повернувшись, я побачив ідеально порожні полиці та порожнечу у великому будинку. Як усе так вийшло?

Ще кілька місяців тому, ми хотіли, щоб цей будинок був сповнений любові, а зараз мені просто хочеться, щоб її речі були на своїх місцях.

Мої люди простежили за нею, і я хоча б знаю, де вона тепер живе – винайняла квартиру, хоч на її ім'я стільки записано нерухомості, що може щомісяця жити у новій квартирі. Але моя дружина вперта і дуже горда, щоб користуватися моїми грошима.

Як я міг втратити таку жінку?

Мати дізналася, що ми розлучаємося і висловила свої припущення, що вона знала, що так буде. За її словами, ми були молоді й безтурботні, зовсім не розібралися у своїх почуттях. Плюс вона звинуватила мою дружину в нездатності народити дитину і вирішила, що це та сама причина, через яку ми розлучаємося. Я не став мамі брехати або дотримуватися її версії, адже мені, якщо чесно, було неприємно, що вона так відгукувалася про Олесю.

Дружина була моєю єдиною любов'ю, якщо чоловіки взагалі вміють любити, то я перевиконав план на все життя, але помиляються всі. Я сказав матері, що зрадив, на що вона, посмикала мене по щоці, наче я маленький хлопчик, і сказала, що таке буває. Звідки вона знає незрозуміло, але, мабуть тато, все ж таки користувався своїм становищем і нагнув пару разів когось. Не знаю.

Я ж ніколи не відносив себе в цю категорію, але все ж таки опинився біля розбитого корита. Все було далеко не в тому, що Олеся не могла завагітніти, проблема була в мені. Я почав ставитись до сексу тільки як до спроби завагітніти, і все було б нічого, але дружина сама мені це нав'язала.

Реабілітувати себе не буду, я був справді не правий і на підсвідомому рівні, був готовий на зраду, іншого пояснення – не бачу. Тільки я й не міг подумати, що все обернеться настільки проти мене.

Можна мільйон разів говорити, що я не правий, шукати собі виправдання, можна хоч книги писати, про те, яким я був нещасним і як мені хотілося простого жіночого тепла. Питання було, чи отримав я це тепло від Вероніки? Ні. І я навіть не говоритиму, що секс з нею мені сподобався. Дівчина розсовувала ноги, а я, лише мав момент. Але морального задоволення так і не отримав, тоді що це все було? Я кончена людина, якщо навіть не можу адекватно відповісти хоча б собі, на всі ці запитання.

З точки зору Олесі, я заслуговував не менше, ніж смертну кару і мені потрібно було востаннє перевірити це. Востаннє подивитися на свою красуню дружину та побачити свої перспективи, адже в Олесі, завжди все було написано на обличчі. Вона не вміла приховувати емоції.

І ось я, сиджу в кабінеті Матвія Леонідовича і дивлюся, як адвокат моєї дружини дає їй папери на підпис. Все дуже конфіденційно, без суду, без розподілу майна, без свідків. Тільки ми й наші юристи, а Олеся навіть жодного разу не подивилася в мій бік, навіть коли увійшла до кабінету. Не знаю, що це було, але коли вона відчинила двері, з мене навіть полився холодний піт. Такої байдужості до цієї ситуації – не очікував.

— Ось тут, Олесю, ще поставте підпис, — каже її адвокат, Альбіна, здається. – Матвію Леонідовичу, моя клієнтка забирає собі тільки автомобіль, подарований вашим клієнтом та мобільний телефон.

— І речі, — поправила Олеся, так і не піднявши на мене очей. – Тільки речі. Прикраси я залишила.

— Олесю, ти можеш забрати все, що хочеш, тільки поговоримо, прошу, — намагаюсь знайти лазівку до розмови, але марно.

Знову не дивиться на мене.

— Альбіно, ще я можу розраховувати на те, щоб мій колишній чоловік, перестав дошкуляти своїми розмовами? – я взагалі сів у калюжу, що вже так легко «колишній чоловік»?

— Не можу гарантувати, це трохи не в моїй компетенції, — люб'язно відповідає Альбіна і дивиться спочатку на мене, потім на Матвія. — Можете не дошкуляти мою клієнтку?

— Дошкуляти? Я все ще її чоловік, поки не підписав нічого, — кричу у спробі привернути увагу, але вона дивиться куди завгодно, тільки не в мій бік.