Читати книгу - "Війна і міф. Невідома Друга світова, Володимир Михайлович В'ятрович"

її спровокував партизанський напад на місцеві окупаційні органи влади. Окрім того, коли згодом загін чисельністю приблизно 300–500 карателів розпочав знищення містечка, партизани його не захистили. Хоча за 15 кілометрів стояло партизанське з’єднання Олексія Федорова, яке нараховувало від 3 до 5 тисяч вояків і мало десятикратну перевагу у чисельності над ворогом. Передові партизанські дозори розташувалися за три кілометри від Корюківки і бездіяльно спостерігали заграву над палаючим містечком. А вже за кілька тижнів — 18 березня — у газеті «Більшовик» червоні партизани затаврували ганьбою криваву розправу окупантів над жителями Корюківки, вочевидь, замовчуючи власну бездіяльність.

Радянська історіографія і пропаганда також уникали описів негідних вчинків і злочинів радянських партизан, а документи партизанських з’єднань залишалися засекреченими у радянських архівах.

У наказах згадуються випадки, коли командири партизанських загонів посилали бійців «із задачею доставки свиней або овець у селян шляхом грабежу», або що група бійців «дістала шляхом насильства одного кабана, діжку м’яса, пуд борошна та солі» у місцевих жителів.

У документах можна прочитати, як командир партизанського відділу «знову проявив факт мародерства, тобто стягнув у селянина сукно та проміняв його на самогон». Або як старшина відділу пропаганди забрав у місцевого мешканця коня та вимагав взаміну два літри самогону. Чи як заступник командира партизанської частини «неодноразово пиячив та у п’яному вигляді погрожував зброєю населенню».

Така поведінка радянських партизан не була таємницею для керівництва. Наприклад, в одній з радіограм керівник УШПР Тимофій Строкач писав командуванню Волинського з’єднання імені Леніна: «Ваша розвідка 50 осіб [на] початку грудня за р. Горинь знищила 48 мирних мешканців через те, що був здійснений один постріл. Ваша розвідка 26 листопада угнала 150 голів рогатої худоби у мирного населення села Рокитне. Люди у загонах псуються та займаються мародерством».

Радянський міф про червоних партизанів — «народних месників» від початку замислювався як «димова завіса». Під завісою вигаданої масштабності комуністичного опору окупантам мали ховатися незручні сторінки історії.

Міф 29. «Справжніми» партизанами були тільки радянські партизани

Враховуючи, що особовий склад партизанських загонів, які діяли в Україні, було набрано з місцевих добровольців, то можна сказати, що українці, за винятком уродженців Галичини і Волині, дуже активно брали участь в боротьбі проти завойовників. Частка ж тих, хто пішов на службу до гітлерівців, не була більшою, ніж серед жителів інших республік СРСР. Це доводить той факт, що до 1941 року Радянська влада сприймалася переважною більшістю населення УРСР (крім приєднаних у 1939 році земель), як своя. Відповідно пронімецькі націоналістичні організації типу ОУН і УПА були чужі більшості українців.

Сергій Бунтовський, «Не Бандерой единым… Памяти настоящих героев Украины», сайт «Антифашист»

Суть міфу

Радянські партизани — «наші», бо виконували накази радянського командування та діяли в інтересах людей. Усі інші формації не були виразниками інтересів українського народу.

Факти стисло

Радянська пропаганда та історіографія дуже часто малювала історію в чорно-білих тонах: є «наші», а решта — «фашисти». Діяльності інших партизанських формацій намагалися не помічати, замовчувати, а дуже часто — демонізували і фальсифікували інформацію про них. Проте в Україні боролися різні течії антигітлерівського руху Опору — комуністична й національна. Така ситуація була в багатьох країнах Європи.

Факти докладніше

Під час Другої світової війни європейським рухам Опору далеко не завжди вдавалося досягти внутрішньої єдності та створити єдиний центр керівництва.

Часто в окупованих країнах Центральної та Східної Європи утворювалося дві або кілька найголовніших течій Опору. Національна течія воювала за створення незалежної держави або її відновлення в довоєнному вигляді. Національні партизани підпорядковувалися легітимному уряду своєї країни, що, зазвичай, перебував за кордоном. Їхніми конкурентами часто виступали партизани, організовані комуністичними партіями. Комуністів, які прагнули прийти до влади у своїх державах, щедро підтримував СРСР.

Яскраво хитросплетіння партизанського руху видно на прикладі сусідньої з Україною Польщі. Після окупації німцями солдати Війська Польського утворили підпільно-партизанський рух Армію Крайову. Вона виконувала накази польського уряду, що діяв на вигнанні в Лондоні. Ця антинацистська й антикомуністична сила виступала за визволення Польщі без участі СРСР. Водночас Польська робітнича партія мала свої відділи — Армію Людову (АЛ). Її метою було встановлення комуністичної влади після вигнання німців.

Між іншим, це ще не повний список польських партизанів. Помірно ліва Селянська партія керувала Селянськими батальйонами (Батальйони хлопські — БХ). За своєю чисельністю (160 тисяч) це було друге після АК (350 тисяч) партизанське формування в Польщі. Як наслідок злиття 17 польських партизанських організацій постали Національні збройні сили (Народові сіли збройні — НСЗ). Ці формації визнавали польський еміграційний уряд у Лондоні, проте мали відмінні погляди на стратегію й тактику боротьби.

Партизани Армії Крайової під час Варшавського повстання, серпень-жовтень 1944 р.

Вони то об’єднувалися в тимчасові союзи, то конкурували одна з одною. Іноді доходило до взаємної кривавої боротьби. Особливо непримиренно проти комуністичної Армії Людової виступали націоналісти з Національних збройних сил. Після завершення війни формування національного спрямування продовжили боротьбу проти встановленого у Польщі комуністичного режиму та увійшли в історію під назвою «Проклятих солдатів».

Справжня громадянська війна розгорнулася в підпіллі у Югославії. Вірні королю загони четників не на життя, а на смерть билися з комуністичними партизанами. Четники — це колишні вояки королівської армії, організовані генералом Драголюбом Михайловичем в Югославське військо на Батьківщині. Інші партизани об’єднувалися в Народно-визвольну армію Югославії під проводом лідера компартії Йосипа Броза Тіта. Західні союзники спершу підтримували четників, але ближче до кінця війни надали перевагу партизанам Тіта. Це й вирішило їхню перемогу в боротьбі за владу. У 1946 році четників розбили, а Михайловича стратили.

Кривавими міжусобицями відзначався рух Опору в Греції. Компартія сформувала Національно-визвольний фронт з військовим крилом — Національною народно-визвольною армією. Їхнім найбільшим суперником виступала Національна республіканська грецька ліга. Третьою повстанською групою була Армія національного й соціального визволення, що воювала за ліберально-республіканський лад.

Загін четників-націоналістів