Читати книгу - "Експрес до Ґаліції, Богдан Вікторович Коломійчук"

Заремба простягнув конверта Брюкнеру. 

«Ну ж бо, не дай йому зазирнути всередину, — ​подумки промовив ад’юнкт, — ​піднімай свою гівняну руку…» 

Берл, утім, не збирався перевіряти вміст. Чоловіки продовжили розмову, але вже спокійніше, мовби в одну мить порозумілись. Конверт зник десь у Брюкнера в кишені, хоч, може, той і далі тримав його в руках, просто згорнувши вдвоє. 

Заремба раптом смикнувся усім тілом і відступив крок назад. Замість підняти вгору правицю, як було домовлено, він підняв обидві руки, трохи виставивши їх перед собою. Ад’юнкт побачив, як Брюкнер підскочив до нього й щосили вдарив кілька разів блискучим лезом, а тоді кинувся навтьоки. У ту ж мить поліціянти зірвалися з місця. Хтось вистрілив з карабіна, Самковський сам кілька разів смальнув зі свого револьвера услід втікачеві. Проте момент було втрачено. Ще кілька хвилин поліціянти намагалися переслідувати його, але темна постать швидко пропала з виду. Стало зрозуміло, що ловити вони можуть хіба що передранковий туман… 

Самковський, ледве дихаючи від бігу й злості, повернувся до місця, за яким вони спостерігали із засідки. Заремба нерухомо лежав, розпластавшись на камінні. Голова була відкинута назад, а злощасний капелюх, який він так і не поправив на ній, потопав у багнюці за кілька кроків від власника. Ад’юнкт нахилився над тілом і спробував намацати пульс. Заремба був мертвим. 

За кілька годин розпочався найжахливіший день у кар’єрі Самковського. Директор, дізнавшись про невдалу нічну операцію, був на службі вже о сьомій і негайно викликав ад’юнкта до себе. Майже сорок хвилин той слухав добірну лайку й прокльони у свій бік. Потім директор замовк, випив склянку води, розчинивши в ній заспокійливий порошок. 

— Те, що вас звільнено з поліції, Самковський, — ​це майже доконаний факт. Усі папери будуть оформлені вже сьогодні, — ​промовив він. — ​Але не думайте, що це єдине покарання за такий службовий злочин. Буде суд. 

Ад’юнкт слухав його, дивлячись прямо перед собою, де на стіні висів чималий герб монархії. Пазурі імперського орла тепер видавалися йому уособленням правосуддя, і він майже фізично відчував їх у своєму тілі. 

— Забирайтеся, — ​почув Самковський наостанок і, не зволікаючи, вийшов за двері. 

Все ще брудний від лежання в засідці на Погулянці, його руки були чорними від пороху, він пішки дістався до свого помешкання на Підзамчі й, не роздягаючись, звалився на ліжко. 

У той день і в наступний Самковський не читав свіжих газет, тому й не знав, що у Львові знову сталося вбивство поліціянта. Бувалого фельдфебеля, міцного й загартованого, знайшли мертвим на Верхньому Личакові. 

V 

Вістович завчасно дістався на Бернський двірець. Потяг з Венеції мав прибути лише за годину, ще стільки ж часу він стоятиме тут, доки висадить пасажирів і прийме наступних. Тих, що вирушать до Страсбурга, Праги, Відня або, як і він, до самого Лемберга. 

Комісар за звичкою вкотре перевірив документи, які тримав у внутрішній кишені маринарки з теплого гарусу. Маринарку він купив сьогодні вранці у крамниці поруч готелю. В ній зручно буде подорожувати й не шкода, якщо до неї випадково вчепиться вагонний чи вокзальний бруд, оскільки коштувала вона якихось два франки. Під маринаркою Вістович мав свіжу накрохмалену сорочку, яку вчора забрав з готельної пральні, пристебнутий чистий комірець, що приємно лоскотав шию, і тонку краватку. У лівій руці тримав плаща, оскільки в полудень у Берні потепліло і він мусив його зняти, у правій — ​свою невелику валізу. 

Документи передбачувано виявилися у тій самій кишені, куди він їх поклав, розрахувашись за готельний номер. Паспорт, поліційне посвідчення, банківський контракт, складений учетверо й захований між сторінками нотатника. В іншій кишені лежав портсигар і єдиний сувенір із Швейцарії — ​бензинова запальничка «Ronson». 

У двірцевій почекальні виявився більш-менш пристойний ресторан, де комісар вирішив пообідати перед дорогою. Замовив печеню з гуски і бокал червоного ельзаського вина. Очікуючи на замовлення, закурив, з цікавістю вуличного хлопчака підпаливши край своєї львівської цигарки американською запальничкою. Вогонь вистрибнув з неї і зашкварчав, лизнувши тютюн і делікатний цигарковий папір. 

Тонке клацання на короткий момент привернуло до Вістовича увагу інших відвідувачів. Кілька чоловіків одночасно подивилося в його бік, чи то оцінюючи ще не надто поширене бензинове кресало, чи то самого курця. Одним із них виявився полковник Редль, якого комісар, зайшовши до ресторації, не помітив. Схоже, він також вирішив прибути завчасно і, як на злість, обрав те саме місце, щоб пообідати. Понад усе комісару не хотілося, аби той зараз підвівся й підійшов до його столика. І байдуже, щоб лише привітатись чи потеревенити. Але полковник, мовби відчуваючи нехіть спілкування з боку Вістовича, тільки кивнув йому й знову занурився поглядом у газету. 

Втім, самої присутності його вистачило, щоб отруїти цей простір. До того ж принесена гуска виявилася недопеченою, а вино кислим, мовби Редль якимось чином зумів проникнути на кухню і втрутитися у роботу кухаря, а потім підступно долити в ельзаське, яке Вістовичу завжди смакувало, добрячу порцію оцту. 

За якісь чверть години комісар підвівся, заплатив і вийшов, не залишився ані сантима чайових. Він досі не знав, що робити з таємницею, яку дізнався про полковника. Як порадити собі з власним сумлінням, знаючи, що разом з ним до Лемберга от‑от вирушить імовірний російський шпигун. Так само не знав, як бути з тим, що він сам залежить від цього імовірного шпигуна. Адже бісовий Пульманн, з яким Вістович підписував контракт, — ​його друг. А отже, розповість Редлю все, що той забажає. Але найгірше те, ​що в комісара можуть бути неприємності з імперською фінансовою владою. Лишалося тільки сподіватися, що вони з полковником мовчатимуть навзаєм. Редль не заважатиме йому користуватися грішми на швейцарському конто, тримати їх на старість, отримувати відсотки через Банк Австрії, якщо він дозволить Редлю шпигувати з поміччю таких покидьків, як Грумм. 

Комісар згадав про лист, який він змушений був віддати полковнику. І що зміст листа переписано в нотатник. Прикметно, що саме там, у записнику, зберігався й банківський контракт. Потайки навіть від самого себе Вістович сподівався, що в тому листі не було нічого важливого. Або щось, що, навпаки, не шкодить, а слугує інтересам Австро-Угорщини. Це означало би, що Редль не порушив військової присяги. І це звільнило би Вістовича від докорів сумління. Треба тільки розшифрувати написане. Найпевніше — ​доведеться зробити це самому. Адже довіритись якому-небудь криптографу в цій справі він не міг. 

З такими думками Вістович спостерігав, як до перону поволі прибуває поїзд. Чорний локомотив з велетенською трубою, чахкаючи й скрегочучи своїм