Читати книгу - "Курилася доріженька, Роман Купчинський"

Петро оглядав це все і з дива не міг вийти, за чим могли шукати за канапою чи під підлогою.

За його зором пішла пані Керницька і відповіла на німий запит:

— Шукали за російськими крісами… Звідки в нас російські кріси? Тут ще нічого, — говорила далі пані Керницька, — але в канцелярії… Всі метрики, всі письма, всі книжки перекинули, найменший папірчик оглянули. Знайшли «Ниви» кілька чисел — забрали зі собою.

— А як поводилися, пані добродійко? — запитав Зварич.

— Та як? Не пускали нас нікого з хати, випитували службу, чи не бачила кого підозрілого в нас, викрикували, вистукували, а мужа мало один жандарм не вдарив. «Milczeć! Teraz my tu gadamy!» — кричав до мужа.

Пані Керницька на згадку того знов піднесла хусточку до очей. Зварич почув, що в його серці накипає злість на ту незнану силу, яка починає кривдити людей без розбору і без підстави, нібито в ім’я оборони держави перед ворогом.

— І де його, бідного, попровадили? — побивалася пані Керницька.

— Пані, не гризіться, — успокоював її Городюк, хоч самому недалеко було до сліз. Раз у раз витирав окуляри і потягав носом.

— Я думаю, — обізвався Зварич, — що отця забрали до староства, до Золочева.

— Ні, не до Золочева. Повезли кудись на захід, може, до самого Львова.

— То ще було б півбіди, — сказав Городюк. — Львів — не яка-будь провінція в роді Золочева чи Перемишлян. Багато наших впливових людей. Я й сам знаю декого і в намісництві, і в раді шкільній, і в краєвім виділі. Впрочім, наші посли…

— А якби так поїхати просто до Львова? — запитав Зварич.

— Я вже сама так думаю! — відповіла пані Керннцька. — Але коби знаття, що мужа до Львова забрали.

Городюк покрутив головою:

— Ні, пані! Ви не можете тепер їхати. Без ніякого документа… ще вас де по дорозі затримають, а тоді і отцеві не поможете, і собі пошкодите. Найліпше буде, як я поїду. Але перед тим мушу розвідатися, де отця забрали. Бодай менше-більше. Я вже нині посилав на жандармську станицю, але не було коменданта. А він одинокий може щось про те сказати.

— Ні, дядьку, — обізвався Зварич, — найліпше, як я поїду. Вас тут треба: мусите бути і в хаті, і тут. А я сяду на ровер і вертаю до Золочева, а звідтам просто до Львова.

Пані Керницька подивилася з вдячністю на Зварича:

— Ой, пане Петре, якби ви мені це зробили… Ви тепер маєте всюди доступ, вам повірять, послухають.

А Городюк додав:

— Таки так, як ти кажеш, буде найліпше. Тільки не знати, чи тебе пустить команда?!

— Чому не пустить?! Скажу, в якій справі, то, певно, позволить.

— Дай, Боже! Але я таки ще перед тим запитаюся на станиці.

— Підіть, підіть, пане директор, — просила Городюкова. — Шірмер так добре жив з мужем, повинен сказати.

— Не тільки повинен, але мусить, — додав палко Зварич.

— Нема тепер, сину, жадного мусу, крім одного — як маєш силу! — відповів Городюк. — А що силу має військо, то тільки ми, цивільні, мусимо, а вони можуть, як хочуть. Але я думаю, що Шірмер скаже, бо чесний чоловік і німець.

Сказавши це, Городюк встав і зібрався до виходу.

— Ви сидіть і чекайте на мене. За півгодини я вернуся, — сказав на відхіднім.

Пані Керницька видимо заспокоїлася. Чорні думи, що обсіли були від учора її голову, вступилися — відлетіли під впливом слів Зварича і Городюка. Здавалося їй, що справа не так вже зле стоїть, як виглядала, і отець Еміліян верне за два-три дні назад додому.

— Господи, аж мені легше стало, — сказала і відітхнула з полегшею. — Яка я вам, панство, вдячна, що ви зайнялися тим усім.

Городюкова махнула легковажно рукою:

— Ах, пані кохані! Чи якби в нас, не дай, Боже, щось такого сталося, чи не помогли б нам.

— Та так, але знаєте, пані, завсіди приємно, як ви нами так зайнялися. Я вже була безрадна: тут мужа забрали, тут я сама — боюся вночі, надслухую, може, й по нас ще прийдуть… Цілісіньку ніч ока не заплющила. Наталка также не знаю, чи спала…

— А де ж панна Наталка? — відважився запитати Зварич, вибравши догідну хвилю.

— Десь, певно, в городі сидить. Чекайте, зараз її покличу. Нехай трохи розважиться. Бідна дитина так сплакалася за татом.

— Кличте, пані, нехай сидить разом з нами, — обізвалася Городюкова.

— Все-таки легше в гурті, як наодинці.

— А ви знаєте, — всміхнулася Керницька, — що я ще нині нічого в устах не мала.

— Бійтеся Бога! — зжахнулася Городюкова. — Певно, Наталка так само. Йдіть, пані, кличте її і їжте, конечно їжте що-небудь. Ви не можете так робити, таж то можна заслабнути. Чекайте, ви йдіть по Наталку, а я піду до кухні щось прилагодити.

— Може, я попрошу панну Наталку, — жертвувався Зварич. — А пані добродійка з тетою остануть.

— Добре, Петрику, йди на город і клич, — сказала панні Городюкова і, взявши Керницьку під руку, пішла з нею до кухні.

Петро був незвичайно вдоволений з такого обороту справи. Весь час розмови, хоч і як займала вона його, хоч і як арештування отця Керницького лежало йому на серці,— раз у раз глипав на двері, чи відчиняться і не стане в них знайома йому постать дівчини, що мов навмисно сховалася перед ним.

Вийшов швидко на веранду і зараз зі сходів гукнув:

— Панно Наталко! Панно Наталко!

Ніхто не відгукнувся. Петро, знаючи всі закамарки городу, пустився стежками шукати дівчини. Саме входив у бузкову алею, як із корчів показалася зелена турецька хустка.

— Панно Наталко! — кликнув ще раз Петро, так, ніби її не завважив. Йому страшенно хотілося, щоб Наталка відповіла на його клик.

— Прошу! — відгукнулася легко дівчина.

Петрове серце тріпнулось радісно від того голосу. Швидко побіг стежкою і за хвилю станув перед дівчиною.

Вона спинилася на ходу і стояла потупивши очі. Ціла Петрова певність себе десь нараз поділася.

— Панно Наталко! — сказав несміло. — Ходіть до хати. Адже ви ще нічого не їли нині…

Останні слова сказав так якось ніжно, мов до маленької дитини. Наталка помалу піднесла очі, і на Петра глянули дві волошки, ще гарніші, як звичайно, бо повні сліз, немов роси.

— Ви коли приїхали? — запитала тихо, але радісно.

Петро щойно тепер помітив, що не привітався з нею.

— Нині рано. І як