Читати книгу - "Ігри Патріотів, Редгрейн Лебовскі"

– Вітаю! Ти мене знайшов, – відмахнулась вона, не зупиняючись.

– І з чого ти вирішила, що я тебе шукав? – хлопець ув’язався слідом. – Ей! Та куди ти так поспішаєш?

Софі навіть не озиралася. Діставшись виходу, вона з превеликим розчаруванням виявила, що Патріка тут немає.

– Чорт, де він? – Софі роззиралася, вишукуючи друга.

– Хто?

– Патрік.

– Не знаю. Софі, послухай, я справді шукав тебе. Рогволд тут. І мені вдалося дещо підслухати. Він з іншими Патріотами зараз збирає термінову нараду. Ми повинні простежити за ними і дізнатися якмога більше. Та послухай ти мене! – Захарія раптом різко схопив її за плечі і струсонув. – Нам потрібно йти! Ти це розумієш?

– Так. Але Патрік піде з нами. – Мляво промовила дівчина. Те, що з найкращим другом не вдалося поговорити, її жахливо дратувало. Патрік виглядав вкрай стурбованим, і вона відчувала, що це має бути щось дуже важливе, та й фраза «Нам потрібно поговорити» була явно не в його стилі.

Захарія трусонув її сильніше:

– Ні. На пошуки у нас немає часу!

– Начхати! Я знайду його…

– Софі… Ти… Ти просто нестерпна! Що ж, раз тобі так потрібна нянька, то нехай – йдемо шукати твого дорогоцінного Патріка. Але май на увазі – якщо ми будемо тільки вдвох і хтось з гостей помітить нас, як ми тиняємося коридорами – можна буде розіграти якусь романтичну дурню, щоб не викликати рідозри. Але якщо з нами буде ще один хлопець... Ні, такий розклад мені не до душі.

Дівчина вирвалась з його рук і зашипіла, мов кішка:

– Як же ти мене дістав!

– Взаємно.

– Заткнися і показуй куди йти!

– Ти – це якесь жахіття, – зітхнув Захарія, – Гаразд, дай мені руку. Там, куди нам потрібно – немає світла… І краще роззуйся, бо цей цокіт чує половина Акрополю.

– Може, мені ще й роздягтися? – спалахнула Софі.

Хлопець посміхнувся:

– Не буду заперечувати.

– Та пішов ти!

– Вже біжу. Але май на увазі, ти зі мною! – Захарія схопив її за руку, і вони швидко зникли в кінці коридору.

14. Хто є хто      

Старі дерев’яні двері ніяк не хотіли піддаватися. Захарія щосили штовхнув їх плечем, і ті, нарешті, прочинилися з довгим протяжним скрипом. Софі обдало хвилею затхлого повітря, в якому виразно відчувався запах цвілі. Мабуть, востаннє сюди заходили ще перші господарі маєтку, якщо заходили, і якщо взагалі знали про існування дверей за гобеленом в одному з численних коридорів.

Софі ступила крок у непроглядну темінь, яка зустріла їх по той бік. Ловець не відпускав її руки, тому вдавалося зберігати дистанцію, не налітаючи одне на одного. Він рухався цілком впевнено, наче був тут не вперше.

– Обережно, тут сходи, – сказав хлопець, і почав підніматися.

– Ти був тут раніше?

– Ні, але добре вивчив план будинку. Міністерство доклало чимало зусиль, готуючись до цього завдання.

– Ага, і про Вартових дізналися, і план намалювали, і мисливців втягнули як приманку демонам – молодці-хлопці, без діла не сиділи! – обурилася мисливиця.

– Ми не знали…. Міністр подав все у зовсім іншому світлі, – дещо винувато озвався Зак.

– Та невже?

– Я серйозно.

– Гаразд, проїхали, – Софі здригнулась, зненацька ступивши босими ногами на крижану плитку. – Де ми?

– Зараз сама все побачиш. – Він зупинився. – Софі, постій на місці. Якщо я не помиляюся, десь тут повинен бути ліхтар.

Пальці Захарії розімкнулися, відпустивши долоню дівчини. Його кроки віддалялися, а скоро й зовсім зникли. Хвилини змінювали одна одну, а Софі все так же стояла невідомо де, у суцільній темряві, і це починало лоскотати їй нерви. Зрештою, в кутку кімнати почулося шипіння сірника і спалахнув слабкий вогник – хлопець таки знайшов гасову лампу і вже поспішив назад.

Ця кімната своїми розмірами сміливо могла потягатися з квартирою Софі. Але тут зовсім нічого не було – ні вікон, ні меблів, ні ящиків з непотребом, який не викидаєш лише тому, що він ще не втратив свою пам’ятну цінність. Стеля простяглась незвично низько, і коли Захарія підійшов достатньо близько – дівчина роздивилася дверцята, які вели на горище.

– Потримай, – звелів він, простягнувши прокопчену димом лампу, в якій ледь жеврів вогник – хтозна, коли її ще заправляли.

Софі й вухом не повела, адже терпіти не могла, коли її сприймали як тендітну безпорадну дівчину. Вона була не з таких, і про це міг заприсягтись будь-який демон з Дна, що вже говорити про її друзів. Зробивши декілька кроків назад, Софі розбіглась і підстрибнувши, легким поштовхом відчинила дверці.

– Вуаля! – сказала вона, вдивляючись в отвір на стелі. На щастя, у верхній кімнатці було вікно, і, здається, не одне. У тьмяному місячному світлі можна було розгледіти балки під дахом.

Захарія підкотив очі.

– Дай вгадаю, якщо б тебе попросив не я, а Патрік – ти б послухалась, так?

– Ні. – Видихнула Софі, підстрибнувши і вхопившись за край отвору. – Він би не став про таке просити. – З цими словами вона підтягнулася і зникла з поля зору.

Хлопець щось нерозбірливо пробурмотів собі під ніс і, залишивши лампу на підлозі, піднявся вслід за нею.

– Нам туди, – ловець рушив вбік, переступивши в'язку газет. – І дивися під ноги.

Здавалося, сюди навмисно перенесли всі пожитки з попередньої кімнати: столи, серванти з десятками крихітних висувних шухлядок, кіпи книг, диван і незліченна кількість коробок загромаджували добру половину горища.

Софі поморщилась, боляче наступивши на ґудзик, які тут були розсипані по всій підлозі. Вона чи не вперше пошкодувала, що залишила туфлі внизу, перед тим як пірнути за запилюжений гобелен.

– Я б запропонував допомогти, – уїдливо сказав Захарія. – Але ж ти у нас міс «Розійдіться, я все зроблю сама!»

Софі хотіла обурливо фиркнути, але заплутавшись у густому павутинні, лише голосно чхнула.

– Ти це навмисно? – запитала вона, наздоганяючи хлопця. – Навмисно викликаєш у мене бажання придушити тебе?

– В мене ж повинне бути хобі! – запевнив він, посміхаючись. – Тим більше, визнай, тобі це подобається.

– Що-що?

Ловець зупинився, уважно глянувши на неї. Лукава посмішка не зникала з його обличчя.

–