Читати книгу - "За п’ять кроків до кохання"

Але дещо я вже можу сказати точно. Інакше буде без нього.

Я кидаюся повз По, вибігаючи за важкі двері, нагору сходами й через міст до ліфтів.

— Стелло, зачекай! — гукає він слідом, але я маю бачити Вілла. Нехай він мені скаже, що хоче саме цього.

Знов і знов я стукаю по кнопці ліфта, але це триває надто довго. Дивлюся в обидва боки й бачу, як слідом за мною зі збентеженим виглядом йде По. Продовжую рухатися до сходів, кашляю й затискаю свій бік. Від післяопераційного болю голова йде обертом. Штовхаю перед собою двері й біжу сходами вниз.

Повернувшись на наш поверх, ривком відчиняю подвійні двері й барабаню в палату 315. Кидаю погляд на пост медсестер і з полегшенням бачу, що там порожньо.

— Вілле, — видихаю я. Мої груди важко підіймаються. — Я не піду, доки ти не поговориш зі мною.

Тиша. Але я знаю, що він там.

Кроки По лунають у коридорі, зупиняючись за шість кроків позаду мене.

— Стелло, — видихає він, хитаючи головою, і його груди так само важко здіймаються після бігу за мною.

Я не звертаю на нього уваги й стукаю знову, цього разу гучніше.

— Вілле!

— Іди звідси, Стелло, — каже його голос крізь двері. Пауза. Потім: — Будь ласка.

«Будь ласка». Є щось у тому, як він це каже. Щось тужливе, глибоке й сильне.

Я втомилася жити, не живучи насправді. Втомилася на щось чекати. Ми багато чого не можемо собі дозволити. Але можемо мати хоч це.

Я знаю.

— Вілле, просто відчини, і ми поговоримо.

Минає ціла хвилина, та потім двері відчиняються, рівно настільки, щоб я бачила його тінь на кахельній підлозі. Коли він не виходить, я починаю відступати до дальньої стіни, як завжди роблю.

— Я відійду, гаразд? Аж до стіни. Я буду досить далеко.

Сльози знов навертаються на очі, і я глитаю, стримуючи їх.

— Не можу, Стелло, — тихо каже він, і я бачу крізь шпарину, як його рука стискає одвірок.

— Чому? Ну ж бо, Вілле…

Він перериває мене твердим голосом:

— Ти ж знаєш, що я хочу. Але не можу.

Його голос застрягає в горлі, і я розумію.

Розумію в цю мить, що «маленьку пригоду» між нами не скінчено. Вона лише починається.

Я підступаю до дверей, бажаючи бачити його сильніше, ніж навіть дихати.

— Вілле…

Двері зачиняються в мене перед носом, і засув стає на місце. Я дивлюся на них, приголомшена, відчуваючи, як мені начисто забило дух.

— Може, так воно й краще, — каже голос із-за спини.

Я озираюся й бачу По, який досі стоїть там. Його очі сумні, але голос рішучий.

— Ні, — я хитаю головою. — Ні. Я можу з цим розібратися. Я… мушу розібратися з цим, По. Я просто…

Мені бракне голосу, і я опускаю очі. Має бути якийсь вихід.

— Ми не звичайні люди, Стел, — тихо каже По. — Нам не можна йти на такий ризик.

Я скидаю голову, гнівно дивлячись на нього. З усіх людей саме він проти нас.

— Ой, припини! Тільки не ти.

— Просто змирися з тим, що насправді відбувається, — парирує він з тим самим розпачем, що і в мене.

Ми дивимось одне на одного, і він хитає головою.

— Вілл — бунтівник. Він із тих, хто ризикує, от як Еббі.

Усередині в мене все холоне.

— Хочеш повчати, що мені робити зі своїм життям? — огризаюся я. — А твоє власне? Ти і Тім. Ти і Рік. Маркус. Майкл.

Його щелепи стискаються.

— Не починай, Стелло!

— О, я можу й продовжити! — гримаю я. — Усі вони знали, що ти хворий, і все одно тебе кохали. Але ти тікав, По. Не вони. Ти. Щоразу.

Хитаючи головою, понижую голос і питаю з викликом:

— Чого ти боїшся, По?

— Ти сама не знаєш, що кажеш! — кричить він мені у відповідь. Його голос повний гніву, і я розумію, що зачепила за живе.

Підступаю на кілька кроків ближче, дивлячись йому просто в очі.

— Ти знищив усі до одного шанси на кохання, що тобі траплялися. Тож, будь ласка, тримай свої поради при собі.

Я розвертаюсь і йду до своєї палати. Повітря досі дрижить від гніву. Я чую, як його двері грюкають у мене за спиною, так гучно, що луна розходиться на весь коридор. Прямую до своєї палати й хряскаю своїми дверима з тією ж силою.

Дивлюся на зачинені двері. Мої легені роздуваються й опадають, доки я намагаюся перевести подих. Усе тихо, якщо не враховувати свисту кисню й калатання мого серця. Мої ноги підкошуються, і я осідаю на підлогу, раптово знесилена кожною клітиною свого тіла, через операцію, через Вілла, через По.

Має бути вихід. Він є. Просто треба його знайти.

***

Наступні кілька днів зливаються в один. До мене приходять батьки, поодинці, а ввечері в середу знову разом, і вони якщо не дружні, то принаймні люб’язні одне до одного. Я спілкуюся з Мією й Камілою у FaceTime, але лише в коротенькі проміжки часу між їхніми розвагами в Кабо. Тиняюся лікарнею, неохоче відмічаючи процедури в застосунку й виконуючи поетапно схему лікування, як і маю робити, та вже без колишнього вдоволення.

Я ніколи не почувалася такою самотньою.

Я ігнорую По. Вілл ігнорує мене. А я продовжую вигадувати спосіб владнати це, але нічого не виходить.

Увечері в четвер я сиджу на ліжку, в мільйонний раз ґуґлячи «B. сepacia», а потім щось клацає біля моїх дверей. Я сідаю, хмурячись. Що це може бути? Я підходжу, повільно відчиняю двері й бачу банку, що стоїть біля одвірка, вигадливо надписану від руки: «ЧОРНІ ЗИМОВІ ТРЮФЕЛІ». Я нахиляюся, беру її до рук і бачу зверху рожеву наліпку. Відриваю її й читаю: «Твоя правда. Цього разу.».

По. Полегшення огортає мене.

Уперше за чотири дні я по-справжньому всміхаюся. Визирнувши в коридор, бачу, як зачиняються його двері. Хапаю свій телефон, набираючи його номер.

Він відповідає за півгудка.

— Купити тобі пончик? — питаю я.

Ми зустрічаємось у загальній кімнаті відпочинку, і я приношу йому пакет його улюблених шоколадних міні-пончиків з торговельного автомата, жбурляючи їх на його канапу.

Він ловить їх і дивиться, як я