Читати книгу - "Подаруй мені тата, Анна Дрімс"

Розділ 13.2

Ніка

Вранці прокидаюся не від будильника, а тому, що виспалася. Таке, насправді, рідкість. Не можу повірити, що я встигла переїхати. Залишилось лише ключі передати.

Виходжу до вітальні, а Віта досі спить. Дивлюся на час. Та щось мені підказує, що сьогодні вона має робочий день...

— Віта... — тереблю її за плече, намагаючись розбудити. — Віт…

— М-м-м... — потягується. — Що?

— Ти сьогодні працюєш? — запитую.

Вона завмирає на пару секунд, потім різко розплющує очі та підскакує з дивана.

— Дідько! Проспала? — запитує.

— Гадаю, ще ні, — посміхаюся. — Зараз лише пів на восьму.

Шумно видихає, сідаючи назад на диван.

— До речі, — загадково дивиться на мене. — Ти не хочеш повернутись до нас на роботу?

— Так на моє місце начебто…

— Так, — перебиває мене подруга. — Але працює вона паршиво. Колектив на неї скаржиться. Усі тебе згадують, — усміхається. — Давай я промацаю ґрунт. Повернешся. Може, кілька своїх вимог шефу зможеш висунути. Він зараз постійно за голову хапається. Адже звільнив не тільки тебе, а й тих, хто не найкращими словами відгукувався про його пасію. Замовники йдуть, проєкти летять. Мені здається, він зараз на все готовий.

— Навіть не знаю… — сумніваюсь.

— Ти поки що думай, — каже. — А я все-таки акуратно в нього все дізнаюся. Скажу, що підтримую з тобою спілкування, наб'ю тобі ціну і все в такому дусі, — схоплюється з дивана. — Я у ванну, а потім на роботу.

Киваю, думаючи про те, що вона сказала. Праця мені й справді зараз потрібна. Дуже…

Віта десь за десять хвилин вже у всеозброєнні.

— Якщо буде щось потрібно, дзвони, — дає вказівки, починаючи взуватися.

— Ти теж, — посміхаюся.

— Чим плануєш сьогодні зайнятися? — запитує.

— Віддам ключі від старої квартири та поїду за Надійкою.

— Ясно. Тоді на зв'язку, — обіймає.

— Добре.

Віта тікає, а я дзвоню господині та домовляюсь про зустріч на одинадцяту годину дня. Починаю потихеньку розбирати коробки. Час за домашніми клопотами пролітає непомітно.

Під'їжджаю до свого старого під'їзду, сніг починає валити великими пластівцями. Моя маленька принцеса точно зрадіє такій погоді.

Заходжу до порожньої квартири, оглядаюсь. Ніби нічого не забула. Тут стільки спогадів… Дочка росла у цій квартирі…

Чую наполегливий дзвінок у двері. Відкриваю, як зазвичай, не дивлячись у вічко.

— Доброго дня, — вітаю господиню, пропускаючи всередину.

Оглядає квартиру, заглядаючи у кожну кімнату.

— А де всі меблі? — невдоволено питає. — Коли я була у вас пів року тому, все було.

— Ви мені здавали без меблів, тільки з одним ліжком. Воно на балконі розібране. На кухні меблі всі залишилися, — починаю трохи нервувати. — Ремонт, який я зробила за власний кошт, теж залишається вам.

Вона невдоволено морщиться, але сідає на стілець на кухні. Перераховує гроші, дає мені. Повертаю їй ключі.

Виходжу з квартири, подумки прощаючись із старим житлом. Відчуваю невелике полегшення всередині — однією проблемою менше.

Підходжу до своєї машини, роздумуючи, коли краще виїхати за Надею.

— Де ти була? — чую за спиною голос Ігоря. Різко розверртаюся, зустрічаючись поглядом із його блакитними холодними очима.

— Не твоє діло, Градов, — невдоволено фиркаю.

— Ніка, — гарчить.

І тут мене просто зриває. За яким правом він втручається у моє життя? Я не річ, я людина. Жива людина. Він не може з'являтися в моєму житті, коли йому на думку спаде.

— Що Ніка? — обурююсь, підвищуючи на нього голос. — Хіба незрозуміло? — дивлюся йому прямо в очі й відчуваю, як до горла підкочує ком, але я відразу ж ковтаю всю гіркоту та продовжую. — Я втомилася від тебе. Ти причепився до мене, як реп'яховий лист! Досить, будь ласка, — благально дивлюся на нього, після цієї фрази риси його обличчя загострюються, жовна починають грати на вилицях, і мені б зупинитися, але всередині все так болить, що не можу ... — Ти постійно граєш. Нічого не змінилося... Я боюся тобі вірити! — зізнаюся, голос зрадливо зривається. У голові спливає минуле. — Я не хочу, щоб кохана людина напружувалася, ніби на неї тонну цементу вивантажили, коли я кажу, що вагітна, — підходжу майже впритул до нього, і висловлюю все, що стільки років ховала всередині, тремтячим шепотом. Наче боюся, що хтось із перехожих почує, відчує мій біль. — Не хочу, щоб зникав з мого життя і відштовхував як непотрібного собачку, який постійно, чорт забирай, бігав за тобою! — злюся, згадуючи свою поведінку у минулому. — Тому що не вірила, що коханий міг скористатися мною і так вчинити. Розумієш? — він мовчки слухає. Мені навіть здається, що у його погляді щось змінюється… Може, просто здається? Дивлюся на нього й згадую дочку, яка встигла прив'язатись до нього. — Я боюся, що ти з нами награєшся у сім'ю і зникнеш. Я зараз не можу думати тільки про себе, — в мою голову приходить абсолютно безглузда здогадка, коли я згадую наші зустрічі... Він майже завжди проявляв до мене інтерес як чоловік. — Чи ти хочеш просто переспати зі мною? Новий спір?

У цей момент я сама не розумію, яку відповідь від нього хочу почути. Мені просто дуже боляче.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно