Читати книгу - "Під одним дахом з Рудою, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 27

       Віка.

      Замість потертого Матіза автівка Арсена виявилася досить пристойною Тойотою срібного кольору. Звичайно, не спорткар, як у Марка, але для того, щоб Лєра знову перетворилася на люб’язну цiлком досить. І бінго - знову посмішка на всі тридцять два забезпечена.

      Бодя сів поряд з водієм, а ми в трьох позаду. 

- Дівчатка, я через годину лишу Вас. В мене співбесіда скоро починається, не хочу запізнюватися. - Промовила до подружок Маша.

- І куди це ти хочеш влаштуватися? - Поцікавилася Валерія доки ми їхали до мого житла. 

- Ресторанчик Оліва на Подолі. 

- Офіціянткою? - Лєра зморщила носика, наче це щось накшталт найнижчої можливої професії, за яку можна взятися лише при умові повного безгрошів’я.

- Так, спочатку офіціянкою, а потім там має звільнитися посада адміністратора. 

- А ти встигнеш? На котру тобі годину? - Запиталася.  

- На четверту. - Маша поглянула на годинника, якщо пересісти на метро, а потім…

- Давай я підкину тебе? Закинемо Дана по дорозі і я вільний! - Відізвався Арсен.

- Якщо тобі буде зручно. - Скромно відповіла. 

- Нам по дорозі, - скоса глянув на Бодю, той кивнув. 

- Пф, майже не коло! - Бовкнула Валерія і відвернулася до вікна. 

      Звичайно, увага змістилася на Марію і все, міс люб’язність вже не така і люб’язна. Опцію вимкнено.

- Дівчата, а я Вам показувала, що мені Марк подарував? - Витягнула руку на якій ближчав браслетик з жовтого золота. - А ще він знайшов мені роботу і влаштував на заочне навчання. - Продовжила хизуватися вона. 

      Цікаво! А з колишньою вже теж познайомив? Ні? Ну то чекай, вже скоро! Бо вони сходяться й розходяться з певною періодичністю наче у морі кораблі! Здається, статусну дівчинку обрала його сім'я, то тут ще велике питання хто кого і кому обиратиме…

      Нарешті доїхали. Вибралася з автівки, вдихнула свіже повітря на повні груди. Вперше не хотілося йти додому і залишатися з двоюрідною сестрою наодинці. 

       Богдан підійшов перший, потягнув за собою трішки вбік, потім ніжно обійняв.

- Вікусику, ввечері не побачимося! - З сумом у голосі промовив, є деякі справи. - Ніжно поцілував в носика.

- Шкода. - Щиро відповіла. 

- Завтра зустрінемося? - Зазирнув у очі. 

- Так! - Кивнула головою, зловив моє підборіддя кінчиками пальців і поцілував, ніжно так. 

- Агов, солодка парочка! - Вигукнула Лєра. - Ми все ще тут.

       Дідько! Я вже прагну її позбутися, а ще лише перший день.

      Навмисно обійняла Бодю за шию і розтягнула поцілунок. Зачекає. Мій дім - мої правила.

- Я зголодніла! - Видала Валерія, щойно залишилися з нею  наодинці.  - А ще страшенно втомилася. - Позіхнула й всілася на стілець на кухні. 

      Хто б сумнівався! Мовчки видихнула, дорахувавши до десяти, відчинила холодильник і спробувала зосередитися на приготуванні їжі. 

- А у тебе з Бодею все серйозно? 

- Час покаже! - Пересмикнула плечима. 

       Там на небі все написано. Як можна бути впевненою в чомусь на сто відсотків? Звичайно, можна цього хотіти, прагнути, берегти стосунки і один-одного, в чомусь поступатися заради коханої людини, але головне - залишатися собою. І якщо і змінюватися, то разом, рости та розвиватися. 

- Досі не можу зрозуміти твій вибір! - Продовжила докучати подруга. - Ти ж в школі так його відшила. Таке взагалі не пробачають. Це треба мати талант так крутити хлопцями, мотузки вити з нещасних. 

       “Спокій, тільки спокій”, - почала повторювати про себе, як мантру.

- От і Марк! Все пробачив, приїхав…

      Все пробачив? Це що ж таке мені слід пробачати? Що не стала робити вигляд, наче не помічаю його зв'язок з колишньою? Може ще свічку потримати обом? Дітей їх нянчити? Подушки перед сном їм збивати?

- Ні ну я звичайно вдячна тобі, що між вами нічого не склалося… 

- Будь ласка! - Вимовила й поставила перед нею тарілку з канапками і чаєм. 

- А першого не буде? - Лєра відщипнула шматок плавленого у мікрохвильовці сиру.

- Ой, ти знаєш, останній раз коли Марк куштував мій суп, потім довго лікував шлунок. Не раджу! Натякнеш, хай завтра запросить тебе у ресторан. 

- Так? - Її брівки здивовано поповзли на лоба. Вже тепер, напевно, вагається чи їсти канапки. Але голод не тітка… Куштує.

- І вибач, мені треба працювати, тож декілька годин прошу не турбувати. Відповідаю одразу, так я працюю, багато… І ні, не в ескорті, як припустила Ніка.

- Ти все чула? - Валерія від несподіванки навіть рота відкрила.

- Уяви! Чула, ще й як!

      Запхала в рота шматок канапки, підхопила свою велику кружку з ароматним чаєм “м’ята та меліса” й почимчикувала у вітальню де поклала свій ноут.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно