Читати книгу - "Ти отруїв мене собою, Валерія Дражинська"

Зі мною в машині розмістилися вже два знайомих амбали, які викрали мене напередодні. Цікаво Батур із брюнеткою поїхав? Принципово не подивилася.

Коли ми плавно рушили, я спробувала абстрагуватися від нав'язаної компанії. За допомогою Батура для мене це не було проблемою. Він добряче мене відволікав від небезпечної ситуації, в яку сам же і втягнув. Відволікав та надавав відчуття захищеності. Я не вірила, що зі мною може щось трапиться поруч із ним. Складалося банально оманливе враження, немов я за кам'яною стіною.

Він тут не просто головний. Це всього лише очевидність, що виявляється в стриманій перевазі над іншими, у коротких наказах, які моментально виконувалися. Головне, Батур випромінював страх і повагу. Озброєні люди мимоволі злегка опускали голови, коли він проходив повз. Це лякало та розбурхувало.

Єдиним показником, що ми перебуваємо за кордоном, для мене слугувала ідеально рівна дорога. З боків ліс. Звичний, екзотикою не виділяється. Географія ще зі шкільної лави не була моїм улюбленим предметом. Я й гадки не мала, куди мене занесло. Точніше, без згоди перемістили в невідомому напрямку в мінімальній упаковці з чужого плеча.

Наглядачі мою присутність у машині повністю ігнорують, навіть на голі коліна не дивляться. Через кілька годин ми в'їжджаємо у високі, під метри три-чотири, ворота. За ними звичайний нічим не примітний, хіба що своїми розмірами, величезний будинок. На великій території ще знаходилася дюжина будиночків трохи менших за основний.

Коли ми під'їхали до будинку, мені ввічливо подали руку, щоб вийти з машини. Я не стала веридикувати та прийняла допомогу. Однак, щойно я випрямилася, біля лівого вуха просвистів різкий порив вітру, від чого розпущене волосся зметнулося вгору. Тієї ж миті двоє амбалів поруч затиснули мене між собою, наче котлету в гамбургері, і таким чином швидко понесли до будинку. За всіма цими подіями я лише зазначила, що, напевно, оглухла на одне вухо. Навколо утворилася метушня.

Завалившись у будинок мене швидко відпустили. До мене одразу ж підлітає Батур, який незрозуміло звідки взявся.

- Ти ціла? - хапає за плечі й оглядає з усіх боків.

Обличчя, як завжди, непроникна маска. А в очах вирує всепоглинаюча лють. Серце продовжує битися лише тому, що ця божевільна міць спрямована не на мене.

- Так..., - ошелешено відповідаю я.

Батур ще кілька секунд сканує мене поглядом, а потім брутально відштовхує в бік одного з "хлібобулочних половинок гамбургера".

- Відведи її.

Той не зволікаючи підхоплює мене під лікоть і тягне вбік. Прокинулася від шоку я на сходах, які вели вниз. Дуже довгих сходів. У підвал? Застигла соляним стовпом. Чоловік, який тягнув мене, той самий, що розірвав на мені сукню, на частку секунди розгубився. Але взявши себе в руки і оглянувши, навіщось стелю навколо, втомлено вимовив:

- Не виє***ся. Зробиш тільки гірше собі. 

- Є куди? - гірко усміхаюся я.

- Ти навіть не уявляєш, до кого в руки потрапила, - чоловік співчутливо хитає головою, - По-людськи раджу - не погіршуй.

- Він така страшна людина?

- Ворушись, дитинко! - штовхає мене своєю величезною лапою в поперек, ледь не змушуючи пройтися решту шляху своїм обличчям. Підхоплює в останній момент, - Тут усі страшні. Ти прям у казку потрапила. Як там вона називається? У мене ж дрібна нещодавно дивилася мультик, - вдає, що задумався, - О, точно, Красуня і чудовисько.

Сміється сам із собою. Внизу багато дверей. Він підводить мене до найостанніших у довжелезному коридорі. Відчиняє і впихає всередину зі словами:

- Тільки ти, дитинко, навіть не уявляєш, що за чудовисько тебе викрало! - за спиною лунають клацання замка, що повертається.

Чому ж? Дуже навіть уявляю! Бачила, на що здатен Батур. Ось тільки, чомусь, думаю, він мав на увазі не його. По тілу проходить легкий мандраж. 

Перевіривши, про всяк випадок, двері, я почала оглядати маленьку кімнатку без вікон. Було б ще що! У кутку самотньо стояло ліжко. На стелі люмінесцентна лампа. Єдині двері, на мою величезну радість, приховували вбиральню, з унітазом та раковиною. Повозившись спочатку з власною гігієною, яка завжди була у мене на першому місці, я жадібно почала ковтати холодну воду з крана. Горло сушило ще з пробудження в літаку. Напившись вдосталь, до речі, досить непоганої води, я завалилася на ліжко медитувати.

Не помітила, як заснула. Розбудили мене гучні, через відлуння порожнього приміщення клацання замка дререй, що відчинилися. З'явився мій охоронець із тацею в руках. Мовчки поставив її поруч із ліжком та пішов. Ліниво подивилася на вміст. Суп приємної зовнішності, хліб, у білому кухлі зелений чай та пляшка мінеральної води. Змела все під чисту. І знову заснула.

Стан був дивний. Періодично виринала зі сну, здогадуючись, що мені щось підсипали, спробувала встати і піти засунути голову під струмінь холодної води з крана, але єдине, на що вистачило, - це впасти з жорсткого ліжка. Навіть боляче не було. Мене тут же заволок у свої тенета сон.

Прокинувшись остаточно, я напрочуд дуже добре почувалася. Переді мною стояв столик з усякою смакотою. Переважно фрукти, кілька круасанів, кава та графин із помаранчевою рідиною. Я поїла, запивши все водою з-під крана. Вдруге потрапляти на ті самі граблі бажання не було. Їжу мій особистий стражник приносив ще тричі, доки, під час наступного відчинення дверей, не рявкнув: