Читати книгу - "Кава на Різдво, Таня Мальована"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Максику, і як це розуміти? Я тут вирішила зробити тобі сюрприз, а тут таке... — протягнула вона з огидою роздивляючись мене.
— Щось незрозуміле та недолуге, поряд з тобою. Котику ти втрачаєш смак, — манерила брюнетка, намагаючись мене образити.
Почувала я себе, як та блоха під мікроскопом. Яку ще й брудом полили. Захотілося вимитися від цього відчуття.
— Котику, ти мені нічого не хочеш пояснити? — продовжувала брюнетка.
— Юля, я ще минулого разу сказав пішла геть! — гаркнув Максим так, що я здригнулася від злості в його голосі.
Мій вікінг одним рухом заховав мою коробочку до кишені, та так швидко ніби її могли зурочити чи вкрасти. Та міцно взяв за мене руку ніби хотів втримати на місці чи захистити.
— Максику, ну чому ти знову починаєш? — губи цієї Юлі капризно вигнулися.
— Ми розійшлися. А ти вже в друге проникаєш у квартиру. Тому поверни всі ключі та забирайся по хорошому, — з металом в голосі відповідав Максим, тільки міцніше стискаючи мою руку.
— Ой, ну подумаєш розійшлися, зійшлися. Ти точно не міг втратити смак й проміняти мене на оцю, — брюнетка вказала пальцем з довгим нігтем на мене та закотила очі.
Максим тільки міцніше стис щелепи та так, що аж жовна заходилися.
— Аню, пробач за наступну сцену, — сказав мені вікінг та в наступну мить згріб брюнетку та на витягнутих руках виніс з квартири. Тільки її обурення й було чутно. Навіть коли хлопнули двері вона ще щось кричала на клітині.
Я була шокована та тільки й спостерігала, як Максим лаючись про себе пішов до ванни, гепнувши дверима. Я тільки чула, як там зашуміла вода.
— Пробач за цю сцену. Я не знаю де вона знову дістала ключ, — Максим з’явився з крапельками води на волоссі.
— Її поява точно зіпсувала такий момент, — я підійшла до вікінга й обійняла його.
— Це моя колишня, ми розійшлися декілька місяців як. А до цього ніби зустрічалися на відстані, але це було важко, — Максим тяжко зітхнув та обійняв мене.
— Єй, буває, колишні вони такі. Я від своїх минулих стосунків втікала на заробітки, — намагалася підбадьорити його.
А сама не розуміла чому на кожну мить нам хтось заважає. І от, а такий момент, мені вперше робили пропозицію. А ту ця Юля.
— Мені дуже приємно з тобою так стояти, але ми запізнимося до твоєї мами на зустріч, — не відпускаючи свого вікінга від себе проговорила йому в груди.
— А ми її попередимо. Мені просто, як повітря необхідні твої обіймашки, — цілуючи мене в маківку прошепотів Максим.
За обіймами, які заспокоювали та дарували тепло, на роботу ми таки спізнилися.
Але переступивши поріг царства сірості, я поринула у декорування та планування. Відпустивши мого вікінга в його володіння ще більшої сірості. Моєю задачею стояла зала.
Переді мною стояла ялинка, яку поставили в кутку. Купа подовжувачів та кілометри гірлянд. А ще драбина, яка рази у два була вища за мене.
І от питання до самої себе. Чого я зараз лізу намотувати оті вогники, а не дочекаюся людей в поміч.
Декорувати приїдуть через годину. Цим людям платять за їх роботу. От нащо мені ті вогники.
Але наспівуючи «Щедрика» я активно мотала гірлянду. І від кожного мого руху гілочки починали сяяти.
Я тут творила магію. Та заодно здійснювала свою дитячу мрію прикрашала найбільшу ялинку у своєму житті. Ось так наспівуючи різні пісеньки я рухалася гілочка за гілочкою. Роблячи справжнє різдвяне дерево.
— Аню, ти ще довго? — раптово пролунав знизу голос Максима.
Це було так несподівано, що моя незграбність взяла верх. І похитнувшись я полетіла вниз, очікуючи болісне падіння.
— Хм, ти перша хто падає мені так до рук, — трохи здивовано лунав голос Максима.
— Та сподіваюся остання, — віджартувалася я та видихнувши.
Приземлилася я в сильні руки вікінга.
— З моїми талантами до халеп тобі й спортзал не треба, — я не квапилася спускатися на підлогу. Бо на ручках було затишно та безпечно.
— Ти ще довго плануєш тут? А то в офіс завітала одна білява особа, яка цікавиться, ти на неї ще дуєшся чи вже пробачила, — таки відпускаючи мене на підлогу сказав мій вікінг.
— Ліля приїхала? — здивувалася я.
— Так, чекає в кабінеті.
— Тоді ходімо. Тільки ти забув одну річ. І доки нам ніхто не заважає, — хитро посміхаючись повідомила вікінгу. Й показала йому свою праву руку, махаючи пальцями.
— Це те що я думаю? — він уважно роздивлявся мене шукаючи підтвердження в моєму обличчі.
— Так, — відповіла я та широко посміхнулася.
Максим підхопив мене за талію та з криком "ура!" закружляв мене по залі під мій сміх й прохання опустити.
— Ти зробила мене найщасливішим чоловіком на цій планеті, — вікінг не встиг поставити мене, як міцно поцілував.
Від його напору та емоцій в мене підкосилися коліна. Та що прийшлося вчепитися йому в руку.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кава на Різдво, Таня Мальована», після закриття браузера.