Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

– Я можу потримати малого, якщо потрібно, - Шварц простягає руку, забираючи у мене люльку. – Тільки поки він спить, Тая, ти знаєш, я з дітьми не вмію.

– Так. Звичайно. Дякую.

Втомлено усміхаюся чоловікові, не пояснюючи, що моя затримка викликана не цим. Але ховатися завжди не варіант, треба бути сміливою. Струшую з себе всі переживання, смикаю ручку на себе.

У палаті темно, пахне ліками, панує тиша. У голові я вже намалювала собі безліч пікаючих приладів, трубок, які ведуть до Діми. Але насправді він просто спить. Блідий, з подряпиною на скроні.

Спокійний і безтурботний.

Наче я вночі пробираюся до нього, коли готувалася до іспиту разом з одногрупниками, а він не дочекався, заснув раніше. І я крадусь на носочках, боячись його потривожити.

Рука сама тягнеться до розпатланого темного волосся, прибираю волоски з широкого чола. Серце стискається, завмирає в грудях, перешіптується зі страхом про те, що я могла його втратити.

– Я прийду завтра.

Обіцяю, знаючи, що Діма мене не почує. Раніше я б без роздумів залишилася поряд, посварилася з персоналом, але не поїхала від чоловіка. Але тепер маю сина, а він у пріоритеті.

І ще… Боюся, що якщо занадто затримаюся, то всякі дурні думки почнуть розмножуватися в моїй голові. Жаль переважить моє рішення піти від чоловіка.

Де ж та чарівна кнопочка «викл», яка така потрібна для моїх почуттів?

– Порядок? – Мирон питає, з полегшенням віддає мені дитину. – Як він?

– Нормально, спить. Якщо хочеш зайти до нього…

– А сенс? Я загляну, коли він буде свідомий. Поїхали? Закину тебе додому, а потім сам відсипатимуся. Ти чула лікаря, нас скоро силою виженуть.

Чоловік жартує, але я завмираю.

Адже де тепер мій дім я не знаю.