Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

У себе не приходив.

А якщо… Раптом він тепер…

Я мотаю головою, відганяючи погані думки. Ні! Все з ним буде гаразд. Я теж свідомість у машині втратила, але нічого не сталося. От і Діма буде у нормі!

– Чому ти одразу не сказав? – видавлюю єдине, що спало на думку. Я розгублена і не знаю, за що хапатися насамперед. – Де він зараз?

– Лікар повернеться і все розповість, я сам поки що чекаю. А не сказав… Я не спеціаліст у таких справах. Підбирати фрази, не хвилювати… Ти ж знаєш, я у цьому повний профан.

– Угу. Тихіше, сонечко.

Я заколисую Руслана, розуміючи, що скоро він зголодніє, а годувати мені нічим. Я навіть не знаю, де тепер наші речі, які лежали в багажнику. А сама машина де? У мене в скронях ломить від гримучої суміші питань і хвилювання.

Напевно, можна попросити у медсестер, у них має бути дитяче харчування. Але син звик до певної марки, стільки перепробували, поки він припинив шкодувати.

Тому я звертаюся із проханням до Шварца. Я не хочу зараз бігати сусідніми магазинами, поки з чоловіком незрозуміло що. І якби це треба було мені, то я не просила б Мирона. Але коли справа стосується сина – я готова просити будь-кого.

– Звичайно, - чоловік кмітливо киває замість будь-яких відмов, яких я чекала. – Напиши мені точну назву та… Не знаю, що там ще? Дозування? Розмір… Ти зрозуміла мене, Тай. Ще щось?

– Ні, я гадаю, цього вистачить для Руса.

– А тобі? Тобі треба щось взяти?

– Ні, нічого, дякую.

Я не можу сидіти на місці, міряю коридор кроками. П'ятнадцять до кінця в один бік, п'ятдесят в інший, тридцять п'ять, щоб повернутись до крісел, де лежить колиска.

Рахунок та цифри завжди допомагали зібратися, навіть якщо це якась дурість. Просто в момент обчислень мозок зосереджується на одному завданні та все інше зникає.

Тато так з дитинства мене відволікав, коли я носилася дитячою лікарнею, чекаючи зустрічі з лікарем. А батько терпляче сідав поруч із собою, вказував на розмальовану стіну, пропонуючи порахувати метеликів. Або просив порахувати здачу у магазині, поки сам збирав продукти у пакет.

Я з надією набираю його номер, раптом зараз тато відповість? Впевнена, що йому легко вдасться заспокоїти мене, але замість відповіді отримую лише короткі гудки.

Та й куди зараз їхати? Для Руслана будь-яка дорога буде далекою та складною, стрес від змін. А Діма… Я ж не можу просто так його залишити, поки він не оговтався після аварії.

Я… Будь ласка, аби з ним все було добре. Нехай він зрадник, і ніколи не слухає мене, і... Але він все одно близька для мене людина, він має бути гаразд. Господи, обіцяю, якщо з Дімою все буде добре… Я більше не скандалитиму. Ні в машині, ніде.

Спокійно розмовлятиму, триматиму почуття під контролем. Краще його до квартири просто не пущу, ніж знову влаштовувати гучні сварки, що призводять до аварій.

Мирон повертається швидко, купивши все, що потрібне. Як ніколи вчасно, бо син уже починає рюмсати. Мене впускають у сестринську, де я кип'ячу воду, прополіскуючи нову пляшечку. У момент, коли Руслан відкриває рот, набираючи більше повітря для крику, я даю соску малюкові.

Той обурено пихкає секунду, що я так жорстоко обірвала його концерт, невдоволено прицмокуючи. Але через секунду забуваючи про все, їсть. Як би мені хотілося бути такою самою: раз і перемикнулася, жодних проблем.

– Тримай, - Мирон простягає мені паперову склянку, коли я повертаюся. – Я не знав, чи можна тобі кави, тож узяв чай.

– Дякую.

Я намагаюся вкласти в одне слово всю подяку, що відчуваю до чоловіка. Не тільки через те, що мені не треба було бігти до магазину за дитячою сумішшю. Але...

Зараз Шварц не дивиться мене з незвичним роздратуванням, не зітхає, ніби моя присутність втомлює його. Поки чоловік поводиться нормально, і мені від цього набагато легше.

Я механічно похитую автолюльку, в якій заснув син, роблю кілька ковтків чаю. Гарячий, обпалює кінчик язика, але це приводить до тями. Внутрішній холод потроху тане, страх зникає, залишаючи після себе необхідність щось робити.

Лікар мого чоловіка з'являється за кілька хвилин, завалюючи мене незрозумілими термінами. Я хмурюся, ніби так краще зрозумію його слова, особливо про лікування.

– А можна простіше? Не все тут медичний закінчував, - Мирон у своїй звичній недбалій манері перериває чоловіка.–- Можна простішою мовою?

– Звичайно. У нього струс, турбуватися нема про що, на ніч ми залишимо в лікарні, поспостерігаємо. Крововиливи в мозок не виявлено, тому причин для занепокоєння немає. Тепер ваш чоловік, Таїсія, стабільний.

– До нього можна?

– Якщо хочете, але він спить і, швидше за все, спатиме до ранку. Вам би я теж рекомендував поїхати додому та відпочити. І вам, Шварц, - лікар обертається, мабуть, впізнаючи пацієнта. – Я теж прописував постільний режим. Наказувати я не можу, але з радістю вигнав би всіх додому. Зрозуміло?

Киваю, але з лікарем не погоджуюсь. Я йду до потрібної палати, завмираю біля дверей. Я знаю, що лікар не брехав би, але все одно страшно. Крокувати за поріг, побачити чоловіка…