Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

Наступного ранку староста зібрав на вигоні півтора десятка парубків і молодих чоловіків.

— Ось, пане Антоне, приймай рекрутів. А я пішов щодо хати розпорядитися.

Насамперед, як і було заздалегідь домовлено, претендентів у сільську варту став оглядати Федот. Дуже просто, дав кожному по разу стрільнути з мушкету. Після чого, навіть не дивлячись, куди хто потрапив, а керуючись якимись своїми міркуваннями, відокремив п'ятьох і повів за собою, у бік лісу. Решта, отже, мої.

Мої, то мої…

Вишикував, роздав заздалегідь заготовлені жердини, за вагою та розміром списа. Показав як колоти, як ставити блок і як доправляти тупим кінцем. Щоб не переплутали, ту частину, де має бути жало, перев'язали стрічкою. Розбив на п'ятірки, одну передав під початок Четвертаку, другу — П'ятаку, і велів вправлятися, поки корів на обідню дійку не приженуть. А для підняття духу і надання тренуванню відповідної ваги, благословив майбутніх бійців крилатою фразою про краплю поту, що зберігає мірку крові.

Добре бути начальником. Тільки нудно… Посидів у тіні, подивився на учнів, що молодецьке вимахували жердинами, і зрозумів — туга зелена. Потрібно й собі якесь заняття пошукати. А то навіть незручно — всі при ділі, і тільки я як оте, що в ополонці бовтається.

До Михася сходити чи що? Зуб даю, у старости неодмінно якесь завдання знайдеться. Та тільки балувати його не бажано. Йому тільки дозволь, сяде на шию і ніжки звісить.

Осідлав коня. Сказав Насті, що саме виглянула на поріг, що до обіду повернуся, а якщо й затримаюся, то щоб не хвилювалися і поскакав. Ще одна перевага начальства — нікому не треба пояснювати. Можу у справах відбути, а можу і без діла… Не ваша турбота…

За околицею притримав коня. Гарна здобич. Не шкода витраченого очка умінь на підвищення рівня «Верхова їзда». Натомість відчуття, як із «Жигулі» на «Ауді» пересів. Потужність під капотом і надійність у виконанні. І це не лише суб'єктивні відчуття. Бойовий кінь і жвавістю на дві одиниці кращий та здоров'я мало не в півтора рази більше. У верхового коня «100», а в цього «140». Плюс броня «20» та атака «18». Але і ціна пристойна, якщо за свої кровні купувати. Михась казав, що баришники в містах за такого красеня не менше 9 тисяч хочуть.

До речі, я не лише верхову їзду покращив. За сукупністю завершених завдань мені ще на один левел накапало. Один пункт вклав у інтелект. Отримані за це два пункти навичок розподілив між вже згаданою їздою та навчанням. Бо хороший був би я наставник з навичкою «0». Пункти володіння зброєю звично розкидав порівну між стрілецьким умінням і шаблею. Піднявши володіння холодною зброєю до «98», а вміння стріляти аж до «126». Різниця утворилася за рахунок того, що я стріляю частіше, ніж рубаюся, а за кожне влучення мені гра щось нараховує. Тож і вміння швидше зростає.

Подивився праворуч — дорога на Смоленськ. Подивився ліворуч — той ліс, де зовсім нещодавно били розбійників. Навряд чи за три дні там якісь радикальні зміни сталися. Залишається лише один напрямок, якщо не повертатися. Туди і поїхав, вперед тобто. Вирішивши, якщо за пару годин нічого цікавого не побачу, поверну назад. Зрештою, у нас — у знаті, кінні прогулянки завжди вважалися гідним проведенням часу.

Гарно… Тихо… повітря… Пташки співають… Річка дзюрчить… Черговий ліс попереду піднімається.

О, а на узліссі будова якась намалювалася? Поцікавимося.

Виявилося — нічого особливого, просто курінь. Великий, добротний, дерном обкладений, але він від цього на хороми не перетвориться. Достатком тут і не пахне.

Зате є старожитній дідусь. Сивий, як лунь. Наче тільки-но з млина назовні вийшов. Втім, старий на вигляд ще цілком міцний. Коли вставав, суглоби не рипіли.

— Доброго дня, пане.

— І ти будь здоровий, батьку… Чого так далеко від людей забрався? Не боязно одному?

Дід тільки плечима знизав.

— Відбоявся я вже своє, пане. А ось моє господарство сторонніх не любить.

— Господарство? — я здивовано оглянув порожній простір навколо куреня.

— Так… — кивнув дід. — Бортник я. І мій товар у лісі живе. Я лише доглядаю роїв, та податі вчасно знімаю. Справа не складна, і саме для такого бірюка, як я.

Бортник... У сенсі — предок пасічника. Різниця в тому, що бджоли не у вуликах живуть, а в природних умовах. А дід їх знаходить, помічає і в потрібну мить забирає частину бджолиних запасів. Вкладень — нуль, а прибуток відчутний. Тут і мед, і віск, і личинки на натирання. Дрібниця, але не за ціною. Зрозуміло… І тут людина ділом зайнята, одна я — ледарюю.

— Щиро перепрошую, пане, якщо плани твої порушу… але, коли ти тут, то чи не можна твою милість про допомогу попросити?

О! А ось і квест намалювався. Ні, недаремно я сюди завернув.

— Чому ж. Якщо в моїх силах…

— Думаю, такий великий воїн легко впорається. Я й сам би… років тридцять тому дав раду… Але, тепер уже не та сила.

— Говори, говори… — заохотив я бортника.

— Гість непроханий до мене повадився. Михайло Потапович… Пустує… Пні та дупла руйнує. Суцільна втрата.

— Ведмідь, чи що?

— Він самий, милостивець. Він самий… Ось тобі хрест святий, геть по миру з торбами скоро пустить мене бурий, якщо управи на нього не знайду. Візьмешся втихомирити паршивця?