Читати книгу - "Мої сімейні обставини, Анна Лерой"

— Як це відьомство? — від подиву я навіть пиріжок відклала.

— Жартую, ніяких відьом в моїй історії. Але обман був. Усе це було обманом, — голос Ктени зривається на останніх словах. Вона видихає, збирається з силами і продовжує вже більш веселим тоном. — Хоча ні, кафе точно існувало! Я справлялася з офіціантами, пробувала нові страви в меню, іноді сперечалася з постачальниками і виходила в зал на прохання гостей. Очі мені почала відкривати подруга мого чудового кухаря. Придавила мене до стінки видатною груддю і звинуватила, що її хлопець давно мріяв відійти від справ, а я його чимось шантажую...

— Ти здивувалася?

— М'яко кажучи. Але з того моменту стала трохи уважнішою. Кухарю дійсно погрожували. Постачальники продавали мені товар дешевше, тому що мали певну компенсацію з кожного контракту. Мій бухгалтер працював на батьків. Офіціанти писали про мене цілі доповіді, — вона, не відриваючись, дивиться на свої руки і швидко торохтить. — Гості, яким я була рада, але які не сподобались батькам, зникали навіть занадто швидко. Приміщення дісталось мені не випадково. Минулі власники дуже швидко збанкрутували і переїхали, хтось перекупив в них майже всі дорогі контракти. Випадково цією людиною виявився мій наречений. Так, я йому дійсно подобалася. От тільки вся його фірма — це всього лише дочірнє підприємство моєї сім'ї. Так що починав він залицятися до мене через угоду з моїми батьками. Перечити він їм не міг...

— Це дивно! — мені складно підібрати слова.

— Ні, не дуже, — Ктена допиває залишки лимонаду залпом і зі дзвоном ставить келих на стіл. — Це звичайна ситуація. Якби я приймала правила гри і знала, що і чому робиться. У нашому світі поки багато всяких традицій і забобонів. Аристократів досі можуть видати заміж або одружити без згоди. Професії передаються у спадок, відьми вірні заповітам і клятвам, а оберіг бере на себе всі проблеми власних земель. Для мене було б нормальним скористатися всією потужністю сім'ї і бути однією з точок на сімейному дереві... Але я не цього хотіла!

— Ти сказала їм?

— Майже відразу. Був скандал, ніколи не чула, щоб батько так кричав. Я намагалася щось пояснити, але так і не змогла. Добре, що вони не додумались до домашнього арешту. Розмови тривали ще днів десять. Але коли до мене викликали лікаря, щоб полікувати мою погану голівоньку, я захвилювалася всерйоз. Дров у багаття додали слуги, вони бачили список трунків, якими мене збиралися напхати.

— І ти втекла? — вимовляю я очевидне.

— Того ж вечора! — гмикає Ктена. — Жаліти мене взагалі немає чого. Я прихопила з собою стільки готівки і цінних речей, скільки змогла. А ось як я окопалася в Феніксі, зрозуміти не можу! Ніколи не хотіла тут опинитися...

— Це все доля! Вона вела тебе, щоб ти мене сьогодні пригостила цією чудовою настоянкою, — я посміхаюся. Запах релли лоскоче ніздрі, дратує. Ледве в моїй голові оформлюється думка про ще одну чарочку, як вона виявляється повною. Моя нова знайома карикатурно кланяється, посміхаючись мені у відповідь.

— Все може бути, — каже вона. — Саме тут моя депресія пройшла. Знайшлися нові друзі. А незнайомець допоміг знайти себе. Мое «Під аптекою» збирає чимало людей. Вечорами я ходжу між столами, допомагаю офіціантам і відчуваю себе причетною до життя.

— Вип'ємо за це! — проголошую тост.

Новий ковток настоянки на червоній реллі відрізняється від попередніх. Він має для мене присмак життя — пряний, крапельку гострий, він збирається яскравим сонцем в шлунку і стікає вогнем в пальці рук і ніг. Несподівана гіркота на язиці раптово змінюється легкої солодкістю. З цього моменту сумні теми нікому з нас піднімати не хочеться. Я качаю ногою під столом і підігрую музикантам. Вони розташувалися в центрі зали і вибивають скажені ритми, від яких мені хочеться задихатися через свою любов до цього світу. Ктена підстрибує на місці і одночасно поглядає на заповнення зали і на те, як справляються офіціанти. Коли ж клієнтів стає забагато, а гам навколо ще сильніше, вона встає і потягується.

— Час допомогти, — вона киває на низку келихів на барній стійці, які чекають своїх замовників. — Столик на цей вечір в твоєму повному розпорядженні. Їжу замовляй, не соромся. Правда, не можу обіцяти, що ніхто не підсяде. Це місце для моїх гостей, їх у мене небагато, але навідуються вони сюди часто...

— Обіцяю їх не ображати, — я притискаю руки до грудей і церемоніально вклоняюся. Ктена сміється, голосно, щиро, від недавнього смутку не залишилося вже й сліду. Наостанок я питаю:

— А скажи, чому ти не хотіла їхати до Феніксу?

Ктена ніяковіє, хоча питання досить просте. Вона бурмоче щось в кулак, здається, кляне себе в чомусь, а потім відповідає:

— Місто насправді мені дуже подобається. Навіть не бентежить, що ці землі набагато бідніші Маніяру. Але все занепокоєння через історію моєї родини, — вона нахиляється і, дивлячись мені в очі, шепоче. — Мені так соромно за них! Вони підвели своїх Заступників, свого оберега та його сім'ю! Через це я навіть район вибрала такий, щоб не зустрітися ні з ким із Флеймів. Мені здається, що якщо хтось із них на мене подивиться, то відразу впізнає тих самих Хаттамі з Фішера. І тоді мене точно розіб'є параліч або блискавкою вразить... Правда, дурості?

Промовив це, Ктена підхоплює порожні тарілки і зникає серед людей. Мені залишається лише жувати шалено смачний коржик і роздумувати над її словами. Прокляття це не дурниці, вони підтримуються традиціями і за цей рахунок існують. Але навіть якщо і прокляли мої предки колись давно сім’ю Хаттамі, то воно знялося в той момент, як мене підібрала Ктена. Або трохи пізніше, коли вона мене нагодувала. Тому що жодна навіть найстаріша образа не коштує дорожче за допомогу, гарну компанію, смачну їжу і темну настоянку на червоній реллі. Червоній як кров, гарячій як вогонь Флеймів.