Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Це той, який уже був влип в історію, Ваша Ясновельможносте, — відказав знервований капітан. — Той самий, що…

— А, так, — згадав Садеас. — Наше «чудо». І ти послав його вперед, щоби він прислужився приманкою? Хм, але ж існують усі підстави думати, що ти не мав би бути схильний до таких експериментів.

— Я беру на себе всю повноту відповідальності, Ваша Ясновельможносте, — відказав Матал, силкуючись подати інцидент у найкращому світлі.

Садеас окинув поглядом поле битви.

— Що ж, на твоє щастя, це спрацювало. Гадаю, тепер мені доведеться підвищити тебе, — він похитав головою. — Ті дикуни практично не зважали на атакуючих. Було наведено всі двадцять мостів, і в більшості команд — жодного пораненого. Щоправда, це вже по-своєму занадто. Однак сприймай мої слова як похвалу. Та найбільше мене потішило те, як ухилявся від стріл цей хлопчисько…

Він пришпорив коня, залишивши Матала з обслугою позаду.

Вийшло чи не найдвозначніше підвищення, свідком якого коли-небудь ставав Каладін, але нічого — згодиться й таке. Він розплився в широкій усмішці. Та начальник обернувся до нього, і його очі спалахнули гнівом.

— Ти… — бризнув слиною Матал. — Через тебе мене могли стратити!

— Але натомість підвищили, — відповів Каладін, а Четвертий міст тим часом лагодився прикривати командира.

— Я все одно мав би підвісити тебе догори дриґом!

— Дехто вже намагався, — відказав Каладін. — У них нічого не вийшло. А крім того, ви ж знаєте, що відтепер Садеас захоче, щоби я й далі з’являвся на передку, відволікаючи лучників. Щасти вам у пошуках іншого неборака, який спробує мене замінити.

Обличчя Матала побагровіло. Він розвернувся й подався перевіряти решту команд. Дві найближчі — Вісімнадцятий і Сьомий мости — стояли й дивилися на Каладіна та його людей. Усі двадцять настилів були наведені? Обійшлося практично без жертв?

«Прародителю бур! — подумалося йому. — Та скільки ж лучників стріляло в мене?»

— Командире, у тебе вийшло! — вигукнув Моаш. — Ти знайшов, у чому секрет. І тепер нам треба змусити твоє відкриття працювати. Розширювати цю практику.

— Б’юсь об заклад, що в мене вийшло б ухилитися від стріл, якби я тільки це й робив, — докинув Шрамм. — Маючи достатньо обладунків…

— Нам слід завести не один такий манок, — погодився Моаш. — Нехай би чоловік так зо п’ять бігали туди-сюди, притягуючи паршендійські стріли.

— Уся суть у кістках, — сказав Скеля. — От завдяки чому це спрацювало. Паршенді настільки сказилися, що не зважали на мостонавідні команди. І якби всі п’ятеро обвішалися їхніми кістками…

Ця фраза нагадала Каладіну про декого. Він озирнувся й обвів очима обслугу. Куди подівся Шен?

Онде він. Той із відсутнім виразом сидів на камінні й дивився перед собою. Командир та інші мостонавідники наблизились до нього. Паршмен звів погляд, і його обличчя перекосила гримаса болю, а по щоках струмками збігали сльози. Глянувши на Каладіна, він помітно задрижав, відвернувся й заплющив очі.

— Він усівся так тієї ж миті, коли побачив, що ти, хлопче, утнув, — пояснив Тефт, потираючи підборіддя. — Це може зробити його непридатним для подальших вилазок.

Командир стягнув із голови конструкцію з двох шоломів — панцирного, прив’язаного до шкіряного, — а тоді провів пальцями по волоссю. Верхній шолом трохи тхнув, хоча він і відмив його ще там, у прірві.

— Побачимо, — відказав Каладін, відчуваючи укол провини. І близько не такий дошкульний, щоби затьмарити цю перемогу в справі захисту своїх людей, але достатній, щоб її принаймні зіпсувати. — А поки що маємо чимало мостонавідних команд, які все ж потрапили під обстріл. Ви знаєте, що робити.

Обслуга закивала й підбігцем кинулася шукати поранених. Командир залишив одного з людей наглядати за Шеном — він був не певен, чим іще зарадити паршмену, — а сам, намагаючись не виказувати знемоги, поклав пітний головний убір, увінчаний панциром, і жилет у Лопенові ноші. Каладін опустився навколішки перебрати своє медичне обладнання — на той випадок, якщо воно знадобиться — та виявив, що його рука тремтить і не слухається. Глибоко й розмірено дихаючи, він притис її до землі, щоб угамувати дрож.

«Липка та холодна шкіра, — подумалося йому. — Нудота. Слабкість». У нього був шок.

— Ти в нормі, хлопче? — запитав Тефт, опустившись навколішки поруч Каладіна. Рана в нього на руці, отримана кілька вилазок тому, все ще залишалася перев’язаною, але це не могло зупинити його від нових забігів із настилом на плечах. Не тоді, коли в команді їх залишалася жменька, як-от тепер.

— Зі мною все буде гаразд, — відказав той, діставши бурдюка й тримаючи його в тремтливій руці. Йому заледве вдалося витягти корок.

— Ти виглядаєш не надто…

— Усе буде гаразд, — повторив Каладін, напившись та опускаючи міх. — Важливо те, що наші люди цілі.

— І ти щоразу таке вироблятимеш? Під час кожної вилазки?

— Що завгодно, лиш би їх захистити.

— Ти не безсмертний, Каладіне, — тихо зауважив Тефт. — Променистого можна було вбити, як і звичайну людину. І рано чи пізно одна з тих стріл увіп’ється тобі не в плече, а в шию.

— Буресвітло зцілює.

— Воно допомагає зцілюватися твоєму тілу. А це, гадаю, не одне й те саме, — сивочолий мостонавідник поклав руку командирові на плече. — Хлопче, нам не можна втратити тебе. Ти потрібен людям.

— Я не збираюсь уникати небезпеки, Тефте. І не покину своїх людей перед лицем бурі стріл, якщо можу цьому чимось зарадити.

— Що ж, — промовив той, — тоді ти дозволиш декому з нас скласти тобі компанію. Якщо не буде іншого виходу, з мостом впораються двадцять п’ять носіїв. А значить, як правильно сказав Скеля, серед нас є кілька зайвих. І б’юсь об заклад, що дехто із врятованих нами поранених з інших команд достатньо одужав і може потроху помагати з переносом. Начальство не наважиться направити їх туди, де були, якщо тільки Четвертий міст і далі чинитиме так, як-от сьогодні ти, забезпечуючи ефективність усього наступу.

— Я… — Каладін змовк. Він цілком міг уявити Даллета на місці Тефта. Той завжди повторював, що частина його сержантських обов’язків — дбати, щоби командир залишався живим. — Гаразд.

Його співрозмовник кивнув і підвівся.

— Ти був списником, Тефте, — сказав Каладін.