Читати книгу - "Борва мечів"

— Ти зґвалтував її! Ти замордував її! Ти вбив її дітей!

Грегор ринув просто на нього, наче бик, але Оберин відскочив і зайшов колом йому за спину.

— Ти зґвалтував її! Ти замордував її! Ти вбив її дітей!

— Мовчи! — Пан Грегор почав рухатися трохи повільніше, і обіручний меч його здіймався вже не так високо, як на початку двобою. — Стули свою кляту пельку!

— Ти зґвалтував її! — вигукнув великий князь, пересуваючись правіше.

— Годі! — заревів пан Грегор, зробив два широкі кроки і щосили зронив меча на Оберинову голову, але дорнієць ухилився і цього разу.

— Ти замордував її! — вигукнув князь.

— Засупонь пащеку! — несамовито загорлав Грегор і кинувся просто на вістря списа, яке з жахливим залізним скреготом ковзнуло убік з правого боку його грудей.

Гора зненацька опинився у досяжності удару, і його велетенський меч блиснув напівпрозорим сталевим вихором. Натовп завищав гучніше за залізо. Оберин уникнув першого удару, відпустив марного тепер списа, бо пан Грегор проскочив за вістря. Другий удар мечем дорнієць упіймав на щита. Залізо брязнуло на залізі, приголомшило вуха слухачів; Червоний Гаспид заточився, а пан Грегор кинувся слідом з бичачим ревінням. «Ти ба! І говорити вже розучився. Реве, мов тварина нетямуща» — подумав Тиріон. Оберин тим часом мусив уже не розважливо відступати, а щосили тікати, рятуючи життя; довгий меч свистів за кілька вершків од його грудей, плечей, рук, голови.

Позаду князя знаходилися стайні. Глядачі верещали і штовхалися у намаганнях забратися з дороги. Один запнувся і вдарився просто Оберинові у спину. Пан Грегор миттю завдав страшного удару з усієї своєї звірячої сили. Червоний Гаспид кинувся униз та убік, перекотився землею. Але нещасливий стайняр не мав його прудкості й устиг лише підняти руку на захист обличчя. Грегорів меч відтяв її між ліктем та плечем, а коли стайниченко заверещав од болю та жаху, Гора заревів на нього:

— Стули пельку!

Наступний удар був плаский, з боку в бік. Половина голови хлопця полетіла через усе дворище в бризках крові та мозку. Кількасот глядачів негайно втратили цікавість до вини чи невинності Тиріона Ланістера — судячи з того, яка серед них почалася штовханина в намаганнях утекти з двору.

А Червоний Гаспид Дорну вже знову стояв на ногах із довгим списом у руці.

— Елія! — скрикнув він, звертаючись до пана Грегора. — Ти зґвалтував її! Ти замордував її! Ти вбив її дітей! Скажи її ім’я!

Гора крутнувся на підборах. Шолом, щит, меч, вапенрок — усе було заляпане кров’ю з голови до п’ят.

— Забагато базікаєш, — загуркотів він. — Голова од тебе болить!

— Я хочу почути, як ти скажеш! Її звали Елія Дорнійська!

Гора зневажливо пирхнув, посунув уперед… і саме тієї миті сонце пробилося крізь низькі хмари, що ховали небо від самого світанку.

«Сонце Дорну» — сказав собі Тиріон. Але на диво, першим пересунувся, щоб лишити сонце за спиною, Грегор Клеган. — «Він брутальна і недоумкувата потвора… та хист до бою має неабиякий.»

Червоний Гаспид пригнувся, примружився і знову надіслав уперед списа. Пан Грегор його рубонув, але удар виявився оманливим — Клеган втратив рівновагу і мусив ступити зайвий крок уперед.

Великий князь Оберин нахилив свого вищербленого щита. Промінь сонячного світла сліпучо спалахнув на вилощеному золоті та міді, хльоснув по вузькій щілині ворожого шолома. Клеган підняв власного щита, щоб затулитися од лютого блиску… і в ту ж мить ударив, наче блискавка, спис князя Оберина. Вістря знайшло слабину — щілину під пахвою — у важкому обладунку, прохромило кольчугу та виварену шкіру; Грегор придушено застогнав, а дорнієць крутнув списа і миттю його вивільнив.

— Елія! Скажи ім’я! Елія Дорнійська! — Оберин кружляв, наготувавши списа для нового уколу. — Скажи її ім’я!

Тиріон тим часом склав свою власну молитву: «впади і здохни». «Хай тобі грець, кляте одоробло, впади і здохни!» — повторював він. З-під Клеганової пахви дзюрив тонкий кривавий струмочок; під панциром кров мала вже пливти річкою. Пан Грегор спробував ступити крок, запнувся, коліно йому підломилося. Тиріонові здалося, що він ось зараз упаде.

Князь Оберин тим часом обійшов Клегана ззаду.

— Елія Дорнійська! — волав він.

Пан Грегор почав обертатися, але повільно та запізно. Вістря списа цього разу простромило йому спід коліна, прокололо шари сталевих кілець та вивареної шкіри між щитками на стегні та литці. Гору хитнуло і повело, він важко похилився і гепнувся долілиць на землю. Величезний обіручний меч вилетів із правиці. Поволі завмираючи, останнім зусиллям велетень перекотився на спину.

Дорнієць відкинув потрощеного щита, ухопив списа обіруч і неквапом закрокував геть від ворога. Позаду нього Гора моторошно застогнав і піднявся на одному лікті. Оберин обернувся спритно, наче кіт, і побіг на збитого додолу ворога.

— Е-Е-Е-Е-Е-Л-І-І-І-І-І-Я-Я-Я-Я-Я! — заволав він, уганяючи списа донизу всією вагою тіла.

Хрускіт ясенового ратища здався Тиріонові чи не солодшим, ніж лютий і розпачливий вереск Серсеї. На мить у великого князя Оберина мовби виросли крила. «Отакої! Змій літає через гору!» Князь Оберин перекотився, підвівся на ноги й заходився обтрушуватися, а у Клегановому череві лишився стирчати уламок списа у чотири стопи завдовжки. Оберин відкинув інший уламок, якого тримав у руці, та забрав собі ворожого меча-обіручника.

— Якщо ви, пане лицарю, здохнете, не сказавши її імені, я полюватиму на вас усіма сімома пеклами! — гучно пообіцяв дорнієць.

Пан Грегор спробував підвестися. Зламаний спис прохромив його наскрізь і пришпилив до землі. Клеган ухопився обіруч за ратище, застогнав, але витягти не зміг. Під ним потроху розтікалася червона калюжа.

— Щомиті відчуваю себе невиннішим, — мовив Тиріон до Еларії Піщанець.

Великий князь Оберин підібрався ближче.

— Скажи ім’я!

Він поставив ногу Горі на груди і обіруч здійняв меча. Та що саме він хотів зробити — відтяти Грегорові голову або встромити вістря у зорову щілину — Тиріонові дізнатися не судилося.

Клеганова рука зненацька стрілила і вхопила дорнійця попід коліно. Червоний Гаспид опустив обіручника у тяжкому вбивчому ударі, але рівновага була вже втрачена, і лезо лишило тільки ум’ятину на закавраші. А тоді про меча довелося забути, бо Грегор стиснув і крутнув, зісмикуючи дорнійця просто на себе. Вони заходилися борюкатися посеред пилюки та крові; зламаний спис вимахував навсібіч. Нажаханий Тиріон побачив, як Гора охопив князя величезною ручиською і притяг до себе, наче пристрасний коханець.

— Елія Дорнійська! — почулися