Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Прародителю бур, — вигукнув Холін. — Прірводемона помітили на самій Вежі. Це одне з тих плато, за якими пильнує Садеас, — Далінар відчув приплив збудження. — Великим князям жодного разу не поталанило здобути там яхонтосерце. І якщо ми з ним зробимо це разом, то отримаємо вражаючу перемогу.

Навані виглядала стривоженою.

— Ти маєш рацію щодо нього, Далінаре. Він конче потрібен нам для успіху нашої справи. Але тримай його на відстані витягнутої руки.

— Побажай мені прихильності вітру.

Князь потягнувся до неї, але потім стримав себе. Що він зібрався зробити? Обняти її тут, на людях? Та він цього чутки поширяться, наче полум’я калюжею жиру. Поки він не був до такого готовий. Тож натомість уклонився їй та поспішив відгукнутися на заклик і прихопити Сколкозбрую.

І лише на півдорозі вниз по схилу призупинився, розмірковуючи над словами Навані. Вона сказала: «він потрібен нам» для «нашої справи».

У чому ж полягала їхня справа? Він сумнівався, що й Навані знала відповідь. Однак вона вже стала мислити про них у термінах об’єднаних зусиль.

І Далінар усвідомив, що й сам так зробив.

* * *

Заспівали сурми. Такий чистий і красивий звук, хоч і знаменував наближення битви. На складському дворі він спричинив справжню паніку. Зверху подали розпорядження. Передбачався черговий штурм Вежі — того самого місця, де Четвертий міст колись дав маху, а Каладін спричинив катастрофу.

Найпросторішого з плато. І найжаданішого.

Обслуга кинулася навсібіч по свої жилети. Теслярі та підмайстри відскакували з дороги. Матал вигукував накази: лише під час таких вилазок він і обходився без допомоги Гашал. Ті з командирів, хто виявляв хоч дещицю лідерства, проревіли своїм людям: «Шикуйся!».

Розгулявся вітер, здіймаючи в небо стружку та стебла сухої трави. Люди горлали, калатали дзвони. І в цей розгардіяш виступив Четвертий міст із Каладіном на чолі. Попри поспіх, солдати завмерли, обслуга пороззявляла роти, а теслярі та підмайстри принишкли.

Стройовим кроком пройшли тридцять п’ятеро чоловіків в іржаво-жовтогарячих панцирних обладунках, вміло підігнаних Лейтеном під їхні шкіряні жилети й головні убори. На додачу до нагрудників із паршенді позрізали ще й поручі з нагомілковиками, а шоломи були змайстровані з кількох різних черепних наростів і — за наполяганням Лейтена — прикрашені зубчастими гребенями, що скидалися на невеличкі ріжки чи краї крабового щитка. Нагрудники та захист кінцівок теж оздобили по краях зазубринами, від чого кожна така пластина тепер скидалася на пилу. Безвухий Джакс купив синьої та білої фарби й покрив оранжеві лати однаковими візерунками.

Кожен член Четвертого мосту ніс великий дерев’яний щит із пристебнутими — тепер уже міцно — червоними кістками паршенді. Здебільшого ребрами, які мали близьку до спіралеподібної форму. Дехто прив’язав по центру й фаланги пальців, щоб вийшли такі собі брязкальця, а в інших прикріплені ребра стирчали по боках шоломів, скидаючись на бивні чи мандибули.

Роззяви здивовано витріщалися. Вони вже бачили такі обладунки, але ця вилазка мала стати першою, коли кожен з Четвертого мосту отримав власний комплект. Усе це загалом справляло незабутнє враження.

Десять днів, упродовж яких відбулися шість штурмів, дали Каладіну та його людям змогу вдосконалити свій метод. П’ять чоловіків ставали манками, а ще п’ять бігли в передній лінії, прикриваючи себе й інших щитами та підтримуючи настил лише однією рукою. Їхню чисельність вдалося збільшити завдяки врятованим пораненим з інших команд, які тепер достатньо одужали, щоб допомагати під час перенесення.

Поки що — попри шість вищезгаданих вилазок — обійшлося без єдиної смерті. Решта мостонавідників шепталися про чудо. Каладін помовчував, стинаючи плечима. Він лише дбав про те, щоб повсякчас мати при собі повний капшук заряджених сфер. Більшість паршендійських лучників, здавалося, цілили саме в нього. Вони якимось чином здогадалися, хто був заводієм усього цього.

Обслуга підійшла до мосту й зайняла свої місця, попричіплявши щити до бічних держаків, допоки ті знадобляться. А коли вони піднімали настил, з боку решти команд залунав стихійний хор схвальних вигуків.

— Це щось новеньке, — зауважив Тефт, котрий стояв ліворуч від Каладіна.

— Гадаю, вони нарешті допетрали, хто ми такі, — відказав командир.

— І хто ж ми?

Той завдав настил собі на плечі.

— Ми — їхні чемпіони. Мі-і-іст, упере-е-ед!

Вони риссю рвонули з місця й першими вибігли зі станційного двору, супроводжувані підбадьорливими викриками.

* * *

«Мій батько — не божевільний», — думав Адолін, сповнений енергії та радісного хвилювання, доки Збруєносці екіпірували його в обладунок.

Середульший Холін не один день переварював тітчине відкриття. Як жахливо він помилявся! Далінар не слабнув. Не впадав у старечий маразм. І не був боягузом. Батько мав рацію, а син — її не мав. І лише як слід покопирсавшись у собі, Адолін нарешті збагнув.

Він радів зі своєї помилки.

Хлопець широко всміхнувся, стискаючи пальці в латній рукавиці, а Збруєносці тим часом взялися до іншої половини його тіла. Він не знав, що означали видіння або які наслідки ті могли мати. Його батько був кимось на кшталт пророка, а про таке й подумати страшно.

Але наразі вистачало й того, що божевілля Далінара не підтвердилось. Надійшов час довіряти йому. Прародитель бур свідок — старший Холін заслужив на це право у своїх синів.

Помічники закінчили з латами й відійшли. А княжич поспішив зі збройниці під сонячне світло, адаптуючись до поєднання сили, швидкості й ваги, характерних для Сколкозбруї. Нітер і ще п’ятеро Кобальтових гвардійців пришвидшилися, а один підвів йому Чистокровного. Адолін узяв повіддя, але спочатку повів за них ришадіума, бажаючи виграти ще трохи часу на призвичаєння до обладунку.

Незабаром вони дісталися місця збору, де його батько, теж закований у Сколкозбрую, про щось радився з Телебом та Іламаром. Він, здавалося, височів над ними, вказуючи пальцем на схід. А роти солдатів повним ходом висувалися на околицю Рівнин.

Сповнений нетерпіння, Адолін підійшов до батька. Як раптом помітив неподалік постать вершника, котрий скакав уздовж східного краю військових таборів. На ньому була осяйна червона Збруя.

— Батьку, — мовив юнак, тицяючи пальцем, — що він тут робить? Хіба йому не слід чекати, доки ми прискачемо до нього?

Далінар звів очі. Тоді махнув конюху привести Баского, і вони обоє заскочили в сідла. Супроводжувані дюжиною Кобальтових гвардійців, Холіни поскакали навперейми Садеасу. Невже він хотів скасувати вилазку? Боявся, що знов обламає об Вежу зуби?

Щойно вони наблизилися, як Далінар зупинив коня.

— Тобі час виступати, Садеасе. Швидкість має важливе значення, коли ми збираємося встигнути на плато до