Читати книгу - "Аналітична історія України"

Проблема моральної відповідальності за створення атомової бомби, зброї масової заглади, – є досить деталічно обміркованою на прикладі першопроходців – американських учених, де ініціаторами справи були Альберт Айнштайн та Лайош Сілард. Цих обох важко в чомусь звинуватити, а щодо інших… вони лише по Хіросімі сповна зрозуміли, що вони розпочали. А, до того над ними висів дамоклів меч: а, якби їх випередив СССР – імперія Зла? – адже, то було би найбільшим нещастям для світу, для Землі, для людства.

Учені Третього Райху? – вони були на висоті, саботували справу, як тільки могли, годі казати. Принаймні ті, кого ми завжди поважали.

А от совєцькі, російські…

Вони продавали людство за бляшку медалі, за зайву шклянку совхозної сметани. Бо, ким же це треба було бути, щоби після 1917–1919, 1921, 1930, 1933, 1937, – дати в руки Сталіну атомову бомбу?

Хто були за ці два тисячоліття кращі люди в історії людства, ми так – на жаль, точно й не знаємо. Але, зате, – хто був його найбільшим нелюдським сміттям – по той бік мавпи, – ми знаємо достеменно. Це показав нам «вєлікій і могучій Совєтскій Союз». Бо більше нічого цікавого, здається, – так і не показав.

* * *

Але, є й різниця, капітальна та незнищима, поміж обома боками сталінської залізної куртини, по один бік якої нема місця сумнівам, а політичне злочинство сповите густим покровом тайни «государствєнних сєкрєтов». Однак, є ще другий бік – та сторона. Широкий світ де є ще політичні та інші свободи, яких так не виносить душа кремлівських можновладців; від Леніна та по Хрущова. Там, у далекому Мюнхені живе український політичний еміґрант Степан Бандера. Тільки через п’ять років після злочинного вибуху в Тоцкє, – він буде убитий найманим убивцею, кіллером із Москви, як перед ним Симон Петлюра, Євґен Коновалець або Лев Ребет. А покищо, його теж хвилюють атомові вибухи. Ніхто у світі на той час (годі й говорити про широкі маси людей) не розумів, що насправді жодна атомова війна – неприпустима. Бо вона покінчить радше не тільки з обома супротивниками, але й мало не з усім світом. Це розуміє не фахівець з атомових справ (шкода!), але мислитель, гуманіст і націоналіст, – українець на екзилі Степан Бандера. Він користається з нагоди та вголос заявляє про це цілому світові в інтерв’ю Західнонімецькому радіомовленню («Вестдойче рундфунк») 9.12.1954. Про це ми вже мали нагоду пригадувати вище, в розділі про Степана Бандеру, але повернемося до цього ще раз, місцями – й більш ґрунтовно. Це – не завадить. Отже, Бандера відповідає на це одним реченням, коротко та ясно:

Атомова війна не може дати нікому жодної користі, лише мусить принести обидвом таборам – аґресорові й нападеному, переможеному й переможцеві, – катастрофічні жертви та спустошення, принести планетарну катастрофу цілого людства.

Як ще же добре та вичерпно сказане! – ні додати, ні відняти.

Не забудемо, до того, що тоді за плечима людства були, єдино, Хіросіма та Нагасакі, а до Чорнобиля полишалося більше тридцяти років. Нагадаємо, знову ж, що С. Бандера не був жодним фахівцем у цій складній справі, але висловив абсолютну та незаперечну істину з простотою та ясністю, яких ви більше ніде не знайдете. Ні перед тим, ні після: саме це є важливе. А. Д. Сахаров, досконалий фахівець справи, що немало потрудився над совєцькою атомовою зброєю, та дещо пізно вирішив покаятися, – приходить до цього ж висновку, але набагато пізніше.

Думка, вперше висловлена 1954 С. Бандерою з такою простотою та категоричністю, лише поступово, лише з часом торує собі дорогу, визріває в розумах людей.

Першим, здається, кількома роками пізніше висловлює сумніви ґенерал Дуглас Мак Артур, переможець Японії на Тихому океані та визволитель Південної Кореї. Він, із відвертістю військової людини каже: «Тотальна війна стане Франкенштайном, який знищить обидві сторони».

Але, є й цілком протилежні думки. Найбільш відвертий із американських політиків тих років, сенатор від Арізони Баррі Голдвотер (нагадаємо, він навіть балотувався в президенти), – пише:

Ми сильні, ми звитяжимо, не треба страхатися жертв та руїн, головне – перемогти комунізм!

(Б. Голдвотер, А чому не перемога? Нью-Йорк, 1960, с. 22)

Що ж, можна й так. Бо, дійсно, «головне – перемогти комунізм!» Полишається тільки запитання: а, чи не можна перемогти – за меншу ціну?

Видає, через вісім років, свою книгу «Убивство та надубивство. Стратеґія взаємознищення», Нью-Йорк, 1962 – проф. Ральф Лепп, відомий атомовий фізик. Він, суто науково та без емоцій оцінює можливі наслідки атомової війни. Аж до того, що:

Держави з невеликою територією можуть зникнути з поверхні землі. На великих теренах виникнуть зони повного знищення та радіоактивного забруднення.

Цей автор особливо детально розважує можливість виникнення атомової війни внаслідок звичайної, вульґарної помилки. У своїх висновках підходить впритул до думки С. Бандери.

Першою ж книжкою, де була науково обґрунтована остаточна неможливість атомової війни, була – можливо, ота сама – «Діалектика військової технології та її наслідки», Амстердам, 1972, американського професора Поля Кросера, що так і не зміг видати її у США. Там він недвозначно стверджував, що:

… будь-яка країна, що стане об’єктом ракетно-ядерної атаки, стоїть перед загрозою повного знищення.

Про совєцьке сприйняття цієї думки, – ми вже писали вище.

Втім, не ліпшим від військового виявився й «мірний атом», та не лише по катастрофі в Чорнобилі, вона тільки загострила проблему. Вічною проблемою «мирного» атому, навіть, коли він буде повністю слухняний, є й буде проблема ядерних відходів, продуктів розщеплення атому урану, він віддає стільки ж енерґії, скільки дає спалення двох тонн нафти або трьох тонн вугілля. Але при цьому полишається практично той же грам, тільки перетворений на високо небезпечні радіоактивні відходи: кріптон-85, стронцій-90, йод-129, цезій-137… чого там тільки немає. Чималий відсоток їх випаровується та надходить до атмосфери. Ґарантовано нешкідливим усе це сміття може стати лише через тисячі (!) років.

Проблему зберігання цих відходів, кількість яких весь час проґресуюче зростає, – не можна вважати технічно вирішеною. Однак, не у цьому й справа, а в тому, що це – схоже, взагалі неможливо. Найбільш надійним було би викидати їх до космосу, без можливості повернення на землю, але це надто дорого. А до того, знову ж – небезпечно, а ну як ракета вибухне на старті? – або не дотягне та упаде в атмосферу? Топити