Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

з боку гітлерівської Німеччини. Климент Ворошилов від імені радянського керівництва вимагав від західних дипломатів, щоб Червоній армії для відбиття німецької агресії дозволили зайняти польські території, а саме Галичину та Віленську область. Така пропозиція викликала хвилю обурення у Польщі. У Варшаві небезпідставно вважали, що позбутися «дружніх» радянських військ із власної території буде зовсім непросто. Оскільки ця вимога не була прийнята, Москва припинила переговори з Парижем та Лондоном і миттєво переорієнтувалася на Берлін.

23 серпня 1939 р. голови дипломатичних відомств Вячеслав Молотов і Йоахім Ріббентроп підписали в Москві радянсько-німецький договір про ненапад. У секретному додатковому протоколі до Пакту Молотова — Ріббентропа встановлювалася лінія розмежування сфер інтересів III Рейху та СРСР у Центральній Європі. За пропозицією радянського лідера Йосипа Сталіна лінія розподілу Польщі проходила по річках Нарва, Вісла та Сян. У сферу німецьких інтересів включалася Литва, а у сферу радянських — Латвія, Естонія, Фінляндія та румунська Бессарабія. Хоча ідеї секретного протоколу були в загальних рисах реалізовані на практиці, факт існування цього документа заперечувався Москвою протягом 50 років.

Через тиждень після підписання Пакту, 1 вересня 1939 р., Німеччина напала на Польщу. У відповідь Велика Британія і Франція оголосили війну Німеччині. Розпочалася Друга світова. Протягом двох тижнів Вермахт завдав поразки основним силам Війська Польського і швидко просунувся до Бреста і Львова. Тим часом у Москві не поспішали зайняти польські території згідно з секретним додатковим протоколом і таким чином розділити з Берліном відповідальність за розв’язування війни. Сталін вичікував, поки польське керівництво саме припинить збройний опір Німеччині. Така обережність партнера не влаштовувала німців, і вони вдалися до особливого методу стимуляції.

На відміну від легальних українських організацій у Польщі, підпільна ОУН вважала, що поразка Варшави може принести свободу Західній Україні. Такі надії підтримувала й німецька військова розвідка (Абвер), зацікавлена в дестабілізації польського тилу. Крайовий провідник ОУН Володимир Тимчій організував повстанські загони на місцях, а лідер українських націоналістів Андрій Мельник домовився з Абвером про створення у Словаччині невеликого українського формування ВВН (українською це розшифровували: «Військові відділи націоналістів», а німецькою «Berg-Bauern-Hilfe» — «допомога гірським селянам»). Цей спецпідрозділ під командуванням колишнього полковника армії УНР Романа Сушка повинен був вступити до Польщі разом із Вермахтом та просуватись у напрямку Львова. Перед самим німецьким нападом на Польщу Мельника поінформували, що незабаром можуть виникнути умови для утворення української держави в Галичині та на Волині. Заохочені такою перспективою, лідери ОУН навіть призначили заочно прем’єром Омеляна Сеника, а Микола Сціборський за три дні написав для цієї держави проект конституції.

7 вересня начальник генерального штабу сухопутних військ Німеччини Франц Гальдер занотував у своєму щоденнику німецькі умови переговорів із Польщею, серед яких було визнання незалежності Західної України. 12 вересня під час наради представників вищого військово-політичного керівництва Німеччини голова Верховного головнокомандування Вермахту Вільгельм Кейтель серед інших варіантів розподілу польських земель запропонував створення незалежної «галицької і польської України» за умови, якщо з цим погодиться Сталін. Українська карта для німців була тільки запасною. Головна мета Гітлера полягала у втягненні Радянського Союзу у війну проти Польщі. Варіант утворення «західноукраїнської держави» був навіть не стільки альтернативою радянській окупації, скільки стимулом для неї. Адже в Берліні добре знали, що Сталін не потерпить жодних незалежних українських держав під боком УРСР.

15 вересня німецьке МЗС поінформувало Москву, що Німеччина практично завершила військовий розгром Польщі. Зазначалося, що Німеччина не має наміру окупувати східні польські території, тому, якщо СРСР не втрутиться, в тих районах можуть виникнути умови для формування нових держав. Сталін розумів, про що йдеться, адже радянська розвідка уважно відстежувала, як повстанці ОУН роззброюють тилові польські підрозділи та встановлюють контроль над селами і містечками Західної України. Цього було вже досить для ухвалення остаточного рішення, і 17 вересня Молотов оголосив, що «радянський уряд віддав розпорядження головному командуванню Червоної армії надати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України й Західної Білорусі». Задоволені такою реакцією німці негайно відкликали з фронту «Легіон Сушка» та одразу розформували його.

На момент, коли частини Червоної армії вдерлися на польську територію, Вермахт уже просунувся значно східніше визначеної лінії розмежування сфери інтересів. 17 вересня у німецькому генеральному штабі військам віддали наказ зупинитися на лінії Сколе — Львів — Володимир-Волинський — Брест — Білосток. На схід від цієї лінії мала оперувати Червона армія. Дотримання домовленостей з секретного протоколу вимагали відведення Вермахту на захід від Сяну і Вісли. Спочатку німецька та радянська сторони збиралися дотримуватися серпневих домовленостей. 18 вересня газета «Известия» навіть опублікувала карту з «демаркаційною лінією між німецькою і радянською арміями, встановлену німецьким урядом і урядом СРСР», яка точно повторювала лінію з таємного протоколу 23 серпня.

У 20-х числах вересня маневри Вермахту й Червоної армії в Польщі проводилися таким чином, щоб зупинитися на лінії розподілу сфер інтересів. Зокрема, Червона армія перетнула Західний Буг і почала займати населену українцями Холмщину, а Вермахт почав відступ зі Львівщини. Але 25 вересня Сталін несподівано запропонував німцям змінити проходження лінії розмежування. Радянський вождь висловив готовність поступитися польськими землями між Бугом і Віслою в обмін на Литву. На переговорах у Москві 27 вересня Ріббентроп намагався схилити радянську сторону поступитися також нафтовими районами у верхній течії Сяну (Бориславський басейн) та деякими іншими територіями, зважаючи на те, що Польща була повністю розгромлена німецькими збройними силами. Щодо Надсяння радянський вождь зазначив, що ця територія вже обіцяна українцям і його рука не поворухнеться вимагати від українців такої жертви. Врешті 28 вересня 1939 р. було підписано Договір про дружбу і кордон між СРСР та Німеччиною. На українській ділянці кордон мав проходити по Сяну й Бугу. Про те, що захоплена Червоною армією Холмщина теж може вважатися українською етнічною територією, Сталін не згадав. Відведення Червоної армії за цю лінію відбувалося протягом 5—12 жовтня 1939 р.

Випадково чи ні, але на українській ділянці новий німецько-радянський кордон нагадував «лінію Керзона», скориговану на користь СРСР руслом Сяну. У жовтні-листопаді радянське керівництво провело низку псевдодемократичних і псевдоюридичних процедур, які закріплювали входження окупованих територій до складу Української та Білоруської союзних республік. У постанові Верховної Ради УРСР від 15 листопада 1939 р. анексія східної частини Польщі визначалася як возз’єднання українського та білоруського народів. По той бік кордону 12 жовтня німці створили адміністративну одиницю під назвою «Генерал-губернаторство окупованих польських територій». Улітку 1940 р. з назви Генерал-губернаторства було вилучено згадку про польські території.

Кордон, визначений договором 28 вересня 1939 р.,